Розділ 9

Мені добре знайомі запах і консистенція порталів.

Але, опинившись у непроглядній темряві, я мимоволі скрикнула. 

Через кілька секунд  по сторонах  замиготіли стрімкі бліді вогні –  такі бувають, коли  несешся   на шаленій швидкості  нічною трасою.  

Насправді це не вогні, а віхи, вказівники. І якщо вони з'явилися, то справа не в простому  скручуванні простору.  

Кайл відкрив досить складний лабіринт між світами. Але як наважився на очах у всіх? На перехресті було досить жваво: машини, пішоходи... 

Я крутила головою наче  перелякана студентка, намагаючись хоч щось роздивитися.

Спершу подумала, що Кайл усього лише пожартувати хоче. Та,  як виявилося, ні... Ми мчали кудись із жахливою швидкістю і мчали, судячи з усього,  у якусь неосяжну далечінь.

Нечуване нахабство! У мене навіть кулаки стиснулися від гніву.  Та тільки ось зробити я нічого не могла. 

Перенестися з лабіринту можна, але ця техніка –  вищий пілотаж. Мені таке поки що недоступне  у повному обсязі, хоч я й викладаю основи... 

Звісно, можна зачепитися за якусь віху. Але це теж ризиковано – невідомо куди потрапиш. 

Портали –  досить небезпечна штука.  Вони поділяються на прості та складні. У магічних школах і коледжах викладають тільки ази перенесення, бо  дітям і підліткам цих знань цілком достатньо.

Просто –  це переміщення з одного місця в інше і відкриття переходу в один із найближчих світів, з яким у нас укладено договір про взаємну співпрацю. 

Адже не кожному світу сподобається, що твій простір постійно дірявлять у навчальних цілях.  

Знання порталів складається з п'яти рівнів. У мене –  третій.  З половиною... Ті, що залишилися, потребують додаткового, серйозного навчання. Це переходи в минуле, в майбутнє і в інші всесвіти, відмінні від нашого. А ще – у світ фантазій. 

Хоча  грань   у минуле я вже досить непогано перетинаю.

Я намагалася навіть не дихати, щоб не витрачати енергію, і все таки спробувала переміститися. Куди завгодно. Аби подалі від Кайла. 

Скло з мого боку затремтіло від напруги  і лопнуло. Осколки перетворилися на краплини води, і миттєво випарувалися.

А більше нічого зробити не вийшло. 

Не густо! Щойно виберуся звідси, почну осягати четвертий і п'ятий рівні не абияк, а так як треба…

Далеко попереду затеплилося світло. Точніше, не світло, а тонкі промені, які, немов, через діряву тканину, падали в саму гущу непроглядної темряви.

– Ти мені за це відповіси! –  з ненавистю прошипіла я,  тільки-но  повернулася можливість говорити.

Так чи інакше, я зумію вибратися з будь-якого світу. У крайньому разі, можна дядька покликати...

–  А ти винна мені за скло! –  незворушно відповів Кайл.

І ми виїхали з чорного зіва порталу під прозоре перламутрове небо.

Дорога, ледь звиваючись, бігла  посеред густих лісів і полів із невідомими квітами.

Сонце –  величезне, блідо-зелене, висіло  низько над горизонтом.

Повітря дуже густе, застигле і  приємно тепле. 

Усі кольори змазані, неяскраві, але водночас у них стільки сили, а відтінки такі неймовірні, що голова починає йти обертом.

А запах... Навіть не знаю, з чим його порівняти. На Землі такого немає. Принаймні, я жодного разу не відчувала подібного. 

І тихо... Так тихо, що навіть моторошно стає.

–  Куди ти мене притягнув, Кайле?

Але він не відповів. Звернув на  бічну дорогу,  поїхав нею  просто до лісу. 

Світ населений – це факт. У ньому є дороги. Широкі, зручні дороги, вимощені білим каменем.

–  Кайле!

–  Ми дуже далеко від нашого свыту, але, повір, воно того варте... А турбуватися нема про що...

І зупинив машину.

– Далі підемо пішки.

– Пішки? Куди?

– Тут недалеко.

– Твої загадки мені набридли!  Мені треба додому!

– Обіцяю, що  скоро повернешся…

Сперечатися не хотілося.  До того ж, мене охоплювало таке дивне відчуття... Якоїсь знемоги, приємної втоми...

І ми попрямували вглиб лісу. Йшли поруч. Вузькою стежкою серед густих чагарників. Іноді моя рука зачіпала руку Кайла. 

Він немов не звертав на це уваги. А я тут же згадувала, як добре мені було поруч із ним колись... У певні моменти... Серце раптом забилося гулко й безладно.

Що це? Чари? Ні, чари я б я відчула... Невже це енергетика світу так  на мене діє?

Із темряви лісу пролилося золоте світіння.

– Зачароване дерево, –  сказав Кайл, – Із золотим листям. Пам'ятаєш, я обіцяв тобі його показати?

Чарівне дерево росло  посеред невеличкої галявини і  швидше нагадувало кущ бузини. 

Листя на ньому справді було яскраво-жовтого кольору, а серед нього виблискували грона перлинних плодів.

–  Чому тільки тепер? –  запитала я,  безпорадно  посміхаючись.

– Мабуть, час прийшов…

Кайл стояв позаду мене. Я відчував спиною тепло його тіла. Розуміла, що потрібно відійти, але не могла.

Він перехилився через моє плече.

–  Я повинен був виконати свою обіцянку.  Скажу чесно, Ело. Я хочу тебе спокусити.