5.2

Я знову підскочила і забігали колами перед каміном. 

Проект грандіозний, потребує нервів,  наснаги і, звісно, грошей.    Без допомоги дядька мені не обійтися. От тільки чи захоче він фінансувати настільки сумнівне підприємство?

І, якщо розширити ту частину, яка йде в інший світ… 

Так, стоп! Щось ти занадто розмріялася, Вірелло!

Я покосилася на величезне, майже на всю стіну дзеркало у важкій, почорнілій від часу срібній рамі.

Дзеркало було дуже старим. Воно завжди висіло на тому ж самому місці. Переміщати суворо заборонялося. 

З верхніх кутів рами звисали грудки павутиння, у завитках  збився  віковий пил. Але дзеркало ніколи не чистили.  Це могло порушити структуру початкових магічних візерунків.

У тіні дзеркала і по той його бік жили привиди.  Утім,  привиди  жили мало не в кожній щілині особняка.

Вони, як бездомні коти, сповзалися на запах магії. Дядько Людвіг сам прихищав їх, давав їжу і дах.

Зараз вони з обережною цікавістю визирали з-за дзеркальної рами, спостерігаючи за моєю метушнею..

Звісно, привиди чудово знали, хто я. Але, коли я була просто гостею, мене можна було ігнорувати, а ось тепер – ну ніяк!

– Нічого не змінилося! – голосно сказала я, – Ви будете  отримувати магію і все, що необхідно... 

–  А що з будинком?

Вкрадливий шепіт ніби з усіх боків встромився мені у вуха, обліпив, наче грудки павутиння, хотілося струсити його з себе, зірвати...

Так, до їхніх голосів  треба звикнути. Раніше, коли я відвідувала дядька, вони вважали нижчою за свою гідність спілкуватися з напіввідьмою.

А тепер опинилися в залежності.

– Я поки що не знаю, що буде з будинком. 

–  Але ти ж залишишся тут жити?

Шепіт ставав дедалі липкішим і настирливішим.

–  Скоріше за все, –  відповіла невизначено.

Звичайно, дядько не залишив би своїх улюбленців  напризволяще. І якщо він не нагадав мені про них під час нашої розмови, то це тільки тому, що був упевнений: і я сама чудово розумію, як слід чинити.

– Ми не виживемо на самоті... не виживемо, нам необхідна енергія... І магія...

–  Не потрібно панікувати, –  заспокоїла я привидів, –  для вас нічого не зміниться.

Обговорювати свої плани з істотами, які піклуються лише про їжу і теплий куточок,  я не збиралася.

До того ж я  й сама ще не зовсім зрозуміла, про що, власне, йдеться.

Ідея  створити  магічну школу  виглядала настільки божевільною, що дедалі сильніше і сильніше укорінювалася в моїй свідомості. 

Звісно, це –  величезна праця і така ж величезна відповідальність.  

Школу не відкриєш, клацнувши пальціми.

Необхідно пройти безліч  перевірок, отримати купу дозволів. А якщо я хочу, щоб школа почала працювати якомога скоріше, то доведеться покрутитися. 

Я квапливо пробіглася  коридорами, зазираючи в кімнати: подекуди порожні, подекуди заставлені громіздкими старовинними меблями.

І вже подумки бачила, який клас у якій кімнаті можна організувати.

Серце моє калатало від хвилювання, а голова продовжувала крутитися від захоплення.

Хіба це не шанс, на який я чекала? 

Мені –  двадцять п'ять.  Саме час починати щось своє, інакше можна довго блукати  чужими школами, наполегливо доводячи, що ти – незамінна. А будь-який Мікланій із легкістю викине тебе на вулицю...

Я задумливо постояла перед дверима,  за якими розташувалася  іносвітня  половина будинку.  Ні, краще огляну її пізніше. 

І вийшла в сад.

Тут було кілька просторих дерев'яних будиночків для прислуги та гостей. Якщо їх відремонтувати й розширити...

У парку давно не прибиралися.  Доріжками розсипалися візерунки із сухого торішнього листя і жовтих голок.

Дивно, я скільки разів прогулювалася разом із дядьком цим садом, але так і не оцінила його розмірів.

Тут можна не тільки з десяток будинків спорудити для учнів, а ще й стайню. Не лише для звичайних коней,  а і  для пегасів. 

Пегаси – як музи, здатні надихати, переміщатися в інші світи, приносити звідти осяяння і  магію.

Я зупинилася під моховитим дубом і повільно порахувала до десяти.  Чи не занадто масштабні плани?

Почати краще з малого – перевезти свої речі.

Я зробила це негайно  і до вечора вже повністю облаштувалася в особняку дядька Людвіга.