1.2

І раптом... Пролунав гучний відчайдушний писк, і кабінетом заметушився величезний кажан.

Цього ще бракувало! Звідки  тут  взявся кажан? Я ковзнула ошелешеним поглядом по притихлих учнях.

– Вибачте, вчителько, – Кір сховав руки за спину і винувато скинув на мене очі, – я не хотів, думав...

– Чого ти не хотів?

І тільки тут я помітила, що Леї поруч із ним немає.

– Що ти накоїв? Що там у тебе за спиною? 

Мені здавалося – я розмовляю звичайним голосом, а насправді – зірвалася на крик, чого раніше не траплялося. 

Але розумом  вже  і сама зрозуміла, що саме сталося.

Кір винувато посміхнувся і показав мені флакон.

– Я не хотів... Я просто додав у зілля порошок болотяної поганки і хлюпнув ним у Лею, – він вказав пальцем на кажана, який забився в кут між   шафою  і стіною.

– Вікно!  – перелякано закричала я, – Закрийте вікно!

Учні дружно, відштовхуючи один одного, кинулися зачиняти.

Але було пізно. Лея-кажан немов навмисне чекала цього моменту.

Вона шалено заметушилася під стелею, потім  кинулася до напів відкритого вікна, і з тужливим писком вилетіла на вулицю.

У п'ятнадцять років учні ще не володіють усіма, наданими їм від природи магічними можливостями. 

Розчаклувати саму себе Лея не змогла б – це факт. А я, на свій сором, не знала, як її знайти і повернути так, щоб ця історія не вийшла за межі класу.

Тож довелося йти до Мікланія і смиренно просити допомоги.

Підключилися й інші вчителі.    

– Ситуація кричуща, безпрецедентна, ніколи в нашій школі такого не траплялося. – задушевно говорив Мікланій, дивлячись на мене до нудоти ласкавим поглядом. 

Мені, чесно кажучи, хотілося крізь землю провалитися від своєї безпорадності.  Нюхом чула – добром це для мене не скінчиться.

І не помилилася.

Лею вдалося повернути лише  через кілька годин.  До школи терміново прикотив її батько. Мати Кіра теж приїхала.  

Обидва батьки довго сварилися між собою, а потім дійшли думки, що в усьому винна вчителька.  Це вона зобов'язана стежити за всім.  

Тільки вона відповідає за те, що відбувається в класі.

І з цим же ніхто не посперечається!

У глибині душі я відчайдушно сподівалася, що справа обмежиться тільки суворою доганою.

Але мене звільнили. Розірвали зі мною контракт.

– Ти ж розумієш, золотко, наскільки постраждала репутація нашої школи через твою неуважність. Якби ти сама виправила сітуацію, то все б було добре, а так... – Мікланій безсило розкинув руками, – бідолашна дівчинка досі пищить і забивається в кути. А в хлопчика нервовий зрив. Батьки дуже незадоволені, хочуть написати скаргу на наш  учбовий заклад…

Я згадала нахабні очі Кіра, його самовдоволену усмішку і фиркнула про себе.  Як же, буде в такого нервовий зрив!

– Звичайно, я все розумію, –  промовила дерев'яним голосом. 

–  От і чудненько...

Мікланій підсунув ближче до мене аркуш із чорним тисненням по краях.

– Тоді намалюй сюди підпис, золотко. За власним бажанням. У зв'язку із сімейними обставинами...

Я навіть читати не стала. Дмухнула на папір, залишивши свій особистий магічний символ  і, з гордо піднятою головою вийшла з кабінету.

Колишні колеги дивилися на мене з мовчазним співчуттям.

На вулиці, щоправда, плечі поникли.  Очі наповнилися сльозами. 

Ця школа одна з найкращих у місті. До того ж від дому недалеко, та й зарплата пристойна.  

І треба ж було такому статися! Ще й  наприкінці  навчального року. Де тепер роботу знайти? 

У школи  для людей,  стукатися  немає сенсу. 

Я вже намагалася якось, коли молодшою була.  І навіки засвоїла одну істину: відьма мого рівня  не  повинна  працювати з людьми. Ні до чого доброго така співпраця не призведе.