3.2

Першим поривом було втекти. Втекти якнайдалі. І сховатися, щоб мене не знайшли. Взагалі ніколи.

Другою прийшла розумна думка - а я, власне, тут до чого?

Адже я її наголо не стригла. Та й волосся їй не висмикувала, втім, теж.

Тому я, піднявши підборіддя вгору і склавши руки на грудях, зухвало увійшла до кабінету ректора. Ледь не заплуталася у своєму довгому подолі дорогою. Адже під ноги я, звичайно ж, зараз не дивилася.

Втім, все обійшлося.

Непроникний вираз на моєму обличчі не похитнувся навіть тоді, коли Ітан кинув на мене дуже пильний погляд. Намагався зрозуміти, як це я примудрилася «обмакогонити» Лотту прямо у нього під носом?

Цокіт моїх підборів гуркотом віддавався у величезному приміщенні. Плечі білявої, в минулому, красуні, які до цього здригалися від ридань, на мить завмерли, а потім заходили ще активніше.

Я ж, не збившись з кроку, пройшла до середини приміщення і зупинилася.

На ректора не дивилася. Втупившись в одну точку, я чекала, що він мені скаже. Дуже цікаво було послухати, які звинувачення Ітан міг пред'явити мені в такій ситуації, коли мене фактично не було поруч з потерпілою.

- Пані Вінтер, - почав ректор, який увійшов слідом за мною і тепер пройшов повз мене до свого столу, ледь не зачепивши мене рукавом своєї мантії, - що ви можете сказати на своє виправдання? - кивнув у бік лисої маківки красуні.

Я здивовано підняла брову.

Виправдання? Я що, вже на процесі?

- Що ви маєте на увазі, пане ректоре? - вичавила з себе мелодійним голосом. Моє запитання просто медом розтеклося в цьому кабінеті.

Ітан видав якийсь дивний звук. Чи то що крякнув, чи то намагався приховати сміх. Лотта ж при цьому заголосила ще голосніше. Її жалюгідні завивання вже напевно чула вся Академія.

Треба ж так зганьбитися...

Ах так, вона ж уже зробила це, пройшовши в такому вигляді довгими коридорами нашої альма-матер.

Не можу сказати, що я їй співчувала. Швидше - я була дуже рада її непривабливому вигляду. Напевно таким «блиском» на полірованій лисині вона буде відлякувати (або вже відлякнула) від себе Ітана. Та й як на ній втримається фата, яку я ледь не встигла собі нафантазувати?!..

Уявивши, як з абсолютно лисої голови Лотти з'їжджає біла тюль, я розсміялася. Дуже намагалася замаскувати своє хихикання під кашель... Гаразд, не дуже-то я і намагалася.

Але, звичайно, вголос не реготала...

Але Лотта все одно чомусь образилася.

Не прибираючи долонь від обличчя, колишня красуня заголосила ще більше.

- Ну ось, накої-і-іла, а тепе-е-ер... тепер... тепе-е-ер... ще й сміє-е-еться... - підвивала вона крізь парканчик зі своїх пальців.

Тепер настала моя черга праведно обуритися.

- Я нічого не накоїла! - я ледь не спалахнула. Зовні, звичайно. Внутрішньо я зловтішалася. Каюся. Дуже. - Мене взагалі поруч з тобою не було. Коли ти вирішила змінити свій імідж, - видала чопорно, підкреслюючи звичну показову поведінку Лотти. - Правда, пане ректоре?

Ітан ледь не закотив очі.

Видно, що новоспеченому ректору всі ці дівочі розбірки задоволення не приносили, але й вигнати звідси ображену Лотту він не міг. Все ж родина дівчини була не останньою в нашому світі.

- Давайте вирішимо це питання... - почав було Ітан, але я його найнахабнішим чином перебила.

- А що ми, власне, будемо тут вирішувати? - дивилася прямо йому в очі, повністю ігноруючи «причину» нашого сьогоднішнього зібрання. - Я вийшла з пари? Вийшла. Правильно, пане ректоре? Я ж у вас відпрошувалася? - продовжувала дивитися ледь не ангельським поглядом.

- Вибігла-а-а! - вставила свої підвивання Лотта. - Напевно, нашкодити мені вирішила і відразу втекла-а-а! - сльози красуні полилися новим потоком крізь її пальці.

- То що, пане ректоре? - я проігнорувала магічку. - Я вийшла з кабінету рунології ДО того, як це сталося з моєю одногрупницею?

Ітан почухав бороду. Крити було нічим.

Якщо він і сумнівався, що я встигла б щось накоїти (мабуть, відразу після того, як відкинула його своїм відображенням), то зараз, ймовірно, добре все обдумавши і згадавши всю ситуацію, він не став лукавити.

- Так, пані Вінтер, в момент... в момент... загалом, в той самий момент... вас у кабінеті рунології не було.

Я ледь не вигукнула свій переможний клич. Нехай тепер спробує довести щось протилежне!

- Але ж... ж... ж вона з'явилася прямо переді мною в момент... в момент, коли з мене клаптями-а-ами почало сповзати моє-е-е волосся-а-а... - не змогла промовчати ображена.

Ітан прикусив губу, намагаючись, мабуть, згадати, з'являлася я тоді у кабінеті чи ні.

- Брехня! - я не стала надавати йому цю можливість. Зараз ще до чогось іншого додумається. Ні! - Я весь цей час була в саду! У мене і свідок є! - знову підняла носик вгору. Є у мене свідок!

З боку ректора чомусь пролунав грізний рик.

- СВІДОК??? - у нього мало дим з вух не повалив.

- Свідок, - невинно підтвердила я.

- Я цьому свідкові...

- Нічого ви йому не зробите! - найзухвалішим чином я перебила нашого нового ректора. - У Піо в цей момент не було пари. Він мав повне право перебувати там, де він перебував. Ось.

Я вперлася руками в боки.

Нехай спробує тут ще щось сказати проти метаморфа.

Лотта намагалася своїми риданнями повернути розмову в первісне русло. Але ми з ректором повністю проігнорували дівчину. Стояли один навпроти одного, як на рингу, і не відривали впертих поглядів.

Довго б ми так стояли, якби в кабінет ректора не увірвався Кай.

- Ітане! - вигукнув мій друг, а потім раптово замовк, шоковано дивлячись на блискучу від поту лисину Лотти.