Глава 3

Швидше за вітер я вилетіла в сад.

Начхати, що зараз ще йде пара. Начхати, що я щойно ледь не покалічила нашого нового ректора.

У цей момент мені хотілося просто зникнути. Забитися кудись у найдальший куток і згоріти від сорому. Або від злості.

Ось, мабуть, останнє поглинуло мене сильніше.

Як би я хотіла зараз, щоб моя подружка Літа опинилася поруч зі мною. Вона б мене обов'язково зрозуміла. Вона знайшла б, що сказати мені. Чим зарадити. Пояснити в кінці-кінців, чому у мене стався цей магічний сплеск.

Але, на жаль, поруч зі мною були тільки колючі кущі троянд, серед яких я спеціально загубилася.

У душі вирував якийсь ураган, що вміло замішував цілий коктейль з емоцій. Але все ж злість тут була найголовнішою.

Я все ще злилася на Ітана та цю гидку-гидку Лотту.

Я буквально уявляла її зараз перед собою - як вона раптово втратила свою красиву блондинисту шевелюру і вмить стала лисою.

Уявивши собі це кумедне видовище, я злобно розреготалася. І все ж відчула, як емоції всередині почали потроху заспокоюватися. Мій ураган доволі швидко вщух, немов згорнувшись у душі маленьким вогненно-рудим кошеням. Яку тільки що не муркотіло, як ця мила тваринка. Але було таким же нешкідливим. Принаймні для мене...

Подивувавшись цій швидкій зміні у собі, я посиділа в саду ще десять хвилин. А потім, зірвавши красиву білу трояндочку, засунула її за вухо і почала вибиратися з запашних кущів.

- О, Агнес! Привіт! - поруч зі мною звідкись з'явився метаморф Піо. З незмінною книжкою під пахвою. Расмуссен любив читати. - А ти що тут робиш? Теж вирішила почитати в тиші? - він оглянув мене. - А де ж книжка?

 Я обтрусила поділ сукні.

- Та я тут... я тут... повітрям вирішила подихати. Раптово, - не захотіла розповідати Піо, що я насправді тут робила. Немає сенсу йому знати, що я тільки-но мало не покалічила рунолога і, за сумісництвом, нашого нового ректора. Після того, як уявила його з іншою... - Мені ніби як погано стало... - тут я не зовсім збрехала. А кому добре стане, якщо він буквально мало не отримав запрошення на весілля того, кого він практично кохає? - Ну я і вирішила... що в саду мені стане легше, - я розвела руками, показуючи, що, дійсно, стало. А раз стало, значить і говорити тут більше нема про що. - А ти, що тут робиш? - відразу ж перевела розмову на метаморфа.

- А у нас пару скасували. У бібліотеці зараз багато адептів. Тому там Ульріх пильнує, щоб його майно не пошкодили. Ось я і вирішив, що тут буде краще, - щедро ділився зі мною інформацією Піо.

Я ж, уявивши нашого напівгобліна-напівгнома Ульріха, який в цей момент ревно наглядає за довіреною йому бібліотекою, здригнулася. Ні, поруч з таким я теж читати не хотіла б.

І справа не в тому, що він поганий чи ще щось, а в тому, що наш доглядач дуже підозрілий. І весь час дивиться так, ніби хоче просвітити наскрізь.

Тому я цілком могла зрозуміти бажання метаморфа усамітнитися з книгою в саду. Навіть незважаючи на те, що йому може дістатися за винесений з дверей Академії фоліант, спокуса насолодитися читанням на свіжому повітрі, сидячи на якійсь зручній дерев'яній лавочці, була занадто сильною.

- Що ж... ходімо, - запропонував Піо. - Пара вже майже закінчилася. Поки дійдемо, перерва почнеться.

Я кивнула. І вирушила до входу в Академію разом з метаморфом.

Першим, що я побачила, коли піднялася по мармурових сходах, був... наш новий ректор.

Люто блискаючи очима і буквально спопеляючи своїм вогненним поглядом нас з Піо, Ітан загримів на всю округу:

- Агнес Вінтер! Негайно до мого кабінету!

Піо поглянув на мене запитливо-співчутливим поглядом. Я заперечно похитала головою. Мовляв, сама не в курсі, що вже встигла накоїти.

Наші переглядки з метаморфом чомусь розлютили пана ректора ще більше.

- Я що, нечітко висловився?! - продовжував гриміти Ітан. - За мною! Негайно! - розвернувся так, що його довге волосся злетіло в повітря синьо-чорними спалахами.

За мить пан ректор вже був на декілька кроків попереду, прямуючи до вхідних дверей.

Я прикусила губу, щоб не вилаятись вголос - нічого гарного мені така поведінка рунолога не обіцяла, - і мовчки поспішила за ним.

Я ледь встигала за гарною чоловічою постаттю. Намагалася дивитися тільки під ноги. Занадто великою була спокуса затримати погляд на його широких плечах. І тоді мій мозок остаточно попливе. Втім, як і завжди, в його присутності.

Ось тільки цього разу такого не сталося.

Ледь ми зайшли до кабінету ректора, як я остовпіла. У приміщенні вже була заплакана Лотта.

Абсолютно лиса Лотта...