Епілог

— Тобто ти одружуєшся?

Бенедикт сидів у кріслі навпроти з нудьгуючим виразом обличчя. Він, безумовно, не був радий, що йому довелося відволіктися від роботи. Родерік, навпаки, не вважав себе винуватим — хто знав, що його брат раптом вирішить самостійно завітати? Ні, він був, безперечно, радий побачитися з братом й розповісти йому про всі пережиті пригоди, проте той значно більше переймався за бідну наречену.

Родерік міркував кілька секунд, а потім знизав плечима.

— Ну, я зробив Адель пропозицію, і вона засміялася, тож, думаю, так.

— Істерично засміялася?

— Що? Ні! Я прекрасний наречений і потенційний чоловік, дякую тобі велике!

— Це не відповідь на моє запитання.

— Що ти хочеш почути від мене, Бене? — Родерік розвів руками. — Дату весілля ще не заплановано, якщо ти про це.

— Для того, щоб весілля відбулося, тобі потрібно ще переконати бідну дівчину вийти за тебе.

— Бене, я підійшов до неї кілька днів тому й уточнив: «То що, ми одружуємося?». Адель поцілувала мене й сказала: «Звісно ж, ми одружуємося».

— Вау, — з непроникним виразом обличчя висловив свій вердикт Бенедикт. — Роді, ти найбільший блазень з усіх, чесне слово. Бідна дівчина!

— Не така вже й бідна, — пробурмотів Родерік собі під ніс.

Він проігнорував незадоволений погляд, який Бенедикт на нього кинув.

— Наступного разу надішли мені запрошення на весілля, коли воно дійсно відбуватиметься, Роді, щоб я не витрачав свій дорогоцінний час на поїздки туди-сюди.

— Як завгодно, — Родерік підняв руки. — Проте мило, що ти завітав, знаєш? Зігрів мені серце, душу й тому подібне.

Бенедикт закотив очі й обійняв його, кілька разів поплескавши по спині.

Вони спустилися у двір, де чекав підготовлений до подорожі екіпаж.

— Рад був побачитися, — сказав Бенедикт щиро й усміхнувся.

— Не зникай.

— Передавай вітання нареченій, — Бенедикт насунув на голову капелюха й взявся надягати рукавички. — Сподіваюся, наступного разу мені вдасться з нею побалакати й підготувати її до заміжжя з тобою.

— Дуже смішно, Бене, аж живіт від сміху крутить, — попри це, Родерік аж ніяк не міг приховати широченну усмішку на обличчі. — Щойно Адель повернеться з палацу, я обов’язково передам їй вітання.

Бенедикт зупинився й насупив брови.

— З палацу?

— Ох, я забув сказати, — Родерік дивовижно зобразив здивування. — Моя наречена — принцеса Адель. Хоча вона ніяка не принцеса, вона ціла королева, і якби хтось спитав моєї думки, то я сказав би, що вона цілком могла б заволодіти цілим світом, не те що…

Родерік припинив бурмотіти лише після того, як обличчя Бенедикта опинилося перед ним. Він насупив брови.

— Що?

— Що?! — повторив за ним Бенедикт розлючено. — Родеріку, ти взагалі знаєш, хто ти?

Родерік легковажно відмахнувся.

— Не хвилюйся, Бене. Я достеменно знаю, хто я.

Він був Родеріком, Злим Чаклуном. І його слава, пліч-о-пліч із репутацією, складалася не тільки з лиходійств.