Глава 21

— Ти виглядаєш задоволеним.

Родерік розплющив одне око. Руки за головою, ноги він тримав виключно на журнальному столику попереду. З вікна прямісінько на його живіт світило сонце.

— Чому б мені не бути? — фиркнув Родерік. — Чуєш? Нарешті тихо.

— Ти виселив їх три дні тому, Родеріку.

— Не виселив, а стратегічно перемістив, — виправив він й зручніше вмостився в кріслі, заплющивши очі. — І це геть не заважає мені насолоджуватися тишею після стількох днів галасу, зіронько. Я заслужив трохи відпочинку.

Адель зітхнула. Почувся шурхіт, потім ще тихіший шелест, і звуки раптом зникли. Родеріку було комфортно, тепло й так добре, як уже давно не було, тому він, сам того не помітивши, знову задрімав.

Коли він прокинувся знову, Адель сиділа з книгою на дивані навпроти, ліниво гортаючи сторінки. Він стежив за нею кілька хвилин, перш ніж хрипко подати голос.

— Агов.

Адель підвела очі від сторінки й усміхнулася.

— Я не думала, що ти здатний спати так довго.

Це змусило Родеріка насупитися.

— Скільки я спав?

— Майже шість годин, — Адель схилила голову набік й відклала книгу, перед цим вклавши між сторінками стрічку. — Виспався?

Родерік замислився.

— Ні, проте це, мабуть, найближче, що я маю до стану «виспався». — Він прислухався до звуків, точніше, їхньої відсутності. — Де Оллі?

— Я відпустила його трохи раніше, — Адель пильно подивилася на нього й встала. — До того ж нам потрібно поговорити.

Родерік сторожко простежив за нею й, коли Адель сховалася на кухні, крикнув:

— Знову?

Адель повернулася з порожньою чашкою в руці. Інша рука була на боці, обличчя — насуплене.

— Пам’ятай, що я роблю послугу нам обом, — нагадала вона з посмішкою. — Якщо будеш слухняним, я не триматиму тебе довго. Принаймні до наступного разу.

— Вау, — протягнув Родерік й підвівся, ігноруючи дурну спину, яка після сну в кріслі безбожно затекла. Він пішов за Адель на кухню й скривився, відчувши в повітрі аромат трав. — Чому останнім часом усі хочуть зі мною поговорити?

— Думаю, це щось говорить про твій інтелект.

— Тоді гаразд.

Адель підняла брови.

— Я нічого не казала про високий рівень інтелекту.

— Ах, — Родерік театрально приклав руку до серця й сперся на стіну. — Ти намагаєшся розбити мені серце?

— У Злого Чаклуна є серце? Чарівно, — вона широко усміхнулася й фиркнула. — Припини заговорювати мені зуби.

— Я майстерно відкладаю розмову.

Адель знову повернулася до нього, розтягнувши губи в солодкій усмішці.

— Розкажи мені про здібності менталіста, Родеріку.

Родерік зненацька зблід. У нього пересохло в горлі, і він радо б напився, якби був певен, що не подавиться водою.

— Мовчиш? — хитро спитала Адель, і Родерік усім нутром відчував підступ. — Добре, бо я особисто поставила Вальтерові всі питання, які мене цікавили так довго.

Родерік кашлянув й безглуздо вдарив себе кулаком у груди.

— Виявляється, для того, щоб Вальтер міг вплинути на ціль, йому потрібно добре закріпитися в голові цієї людини. Витягти страхи, приховані почуття й навіть думки, про що ти вже, напевне, знав або здогадувався, і за потреби перекрутити ті найхитрішим способом. Або бажання, яких людина боїться, що й сталося у нашому випадку Простіше кажучи, він витягнув із твоєї голови почуття, пов'язані зі мною, й перекрутив ті з твоїми страхами. Потім відшукав мої потаємні бажання і, як не дивно, не відчув жодних докорів сумління, бо вони збіглися. Тож, фактично, так би мовити, усе відбувалося у досить розмитих межах етичних норм.

Родерік потер груди.

— Це було підло, — щоправда, він уявлення не мав, що зараз має на увазі. — Дуже-дуже підло, так і знай.

Адель, здається, не особливо засмутилася через це. Навпаки, вона виглядала вкрай задоволеною собою.

— Що я тобі казала, Родеріку? — вона простягнула до нього чашку й повторила: — Я роблю послугу нам обом.

— Дякую тобі велике.

— Немає за що, — її очі радісно блищали. Вона кивнула на чашку. — Пий.

Родерік, не думаючи, суто механічно — принаймні саме так він намагався це пояснити, — зробив ковток. Язик обпекло, м'язи щелепи миттю звело судомою, горло запротестувало, і від цього відчуття він аж заплющив очі. Йому знадобилася довга хвилина, щоб прийти до тями, і тягнулася вона так довго, що Родерікові запаморочилося в голові й він схопився за стільницю.

Адель спостерігала за ним, повільно відпиваючи зі своєї чашки таку ж темну, як багно на смак, рідину.

— Що це таке? — прохрипів він, ледве не скривившись. Якби він був бодай трохи уважнішим, то помітив би, що Адель відверто збирається з нього знущатися зі своєю цією милою, лагідною й, можливо, трохи підступною усмішкою.