Глава 19

Хрипіти Родерік перестав приблизно після того, як увігнав скоби в передостанню прогалину.

— Їх стає значно менше, — повідомив Лір по зв'язку.

— Нам потрібно рухатися далі, — зазначила Вранка. — Скільки в тебе скоб, Родеріку?

Родерік відгукнувся гмиканням.

— Було б непогано знайти Генрі якнайшвидше.

— Тоді закінчимо тут, — Брон злетів угору. — Корвіне, іди вперед, розчисти нам дорогу. Вальтере…

— Просуваюся з ним, — коротко відгукнувся Вальтер.

Родерік усміхнувся, коли поміж тріскотіння почув роздратоване ричання Брона.

— Що таке, Броне? Бенефіти мати менталіста в команді?

— Стули пельку, Родеріку, — втрутилася Вранка, і Родерік аж клацнув щелепою від невдоволення.

Він дозволив шуму навколо повністю поглинути його. Ще одна тріщина затягнулася зі сріблястим сяйвом. Істоти розчинялися темними хмарами.

Руна затріщала.

— Бачу Генрі на пагорбі, — цього разу заговорив Ерік. — Думаю, він намагається відкрити нову тріщину.

Родерік нічогенько не хотів чути про тріщини — і про те, як король вкотре пробиває дно, теж.

Чаклуни відгукнулися один за одним. Схоже, вони дійсно закруглялися.

— Хто-небудь бачить Родеріка? — почув він Вранку.

— Бачу! — відгукнувся Брон. — Родеріку, якого біса ти не відповідаєш?

— А що таке? — Родерік підняв брови. — Ти хвилюєшся, що без мене й моєї геніальності нічого не вийде?

— Відповідай, коли до тебе звертаються!

— Хіба це не мені деякий час тому сказали стулити пельку?

Хтось красномовно прошепотів «ідіот» — не те щоб Родерік дійсно звертав на це увагу.

Він рухався на певній відстані, стежачи за небом. Якщо Генрі намагався відкрити наступну тріщину, Родерік легко це помітить. Однак дійсно не завадило б поспішити — зайвий раз затримуватися не хотілося.

Центральне джерело магії розташувалося на пагорбі в центрі містечка. Над місцем, де колись була ратуша, з'являвся темний розкол. Генрі знаходився недалеко звідти, стоячи з недивною для божевільного рішучістю — саме так він зустрічав чаклунів, розкинувши руки з масивним королівським скіпетром.

Дивовижно, проте саме Генрі помітив Родеріка першим. На вустах з'явилася широченна усмішка, більше схожа на колючий вишкір. Утім, Родерік не очікував гарячішого привітання. Він поспішив уперед, виставивши перед собою руни.

— Агов, ти! — заревів Родерік. — Я сказав тобі не робити дурниць, а ти що влаштував, га?!

— Родеріку! — закричав Брон запізно.

— Ти спізнився, Злий Чаклуне! — Генрі махнув скіпетром, і тріщина раптом потовстішала. — Пророцтво не забудеться!

— Забагато пафосу, не знаходиш? — Родерік витяг кілька скоб.

Якби ж тільки хтось збив цього телепня з ніг…

Генрі засміявся так гучно, що повітря навколо злякано затріпотіло. Він глянув на Родеріка так, немов збирався просвітити його найглибшою філософією буття.

І Родерік мав рацію.

— Слухай, — сказав Генрі майже ніжно й розкрив рота, проте не встиг вимовити ані слова — істота з його ж війська збила свого короля з ніг із моторошним ревом. Родерік навіть моргнути не встиг, так і застиг.

— Я слухаю, — пробурмотів він спантеличено й озирнувся, помічаючи за собою фігуру. — Привіт, Вальтере, як життя?

— Мені попросити Брона підкинути тебе до тріщини?

— Що ти, ні, дякую, — Родерік відмахнувся. — Ми з Бронем у неймовірних стосунках, я сам домовлюся.

Вальтер байдуже знизав плечима.

— Ну, як знаєш.

Родерік тупнув ногою й підняв руку.

— Броне, підкинь мене!

Брон миттєво відгукнувся:

— Ти мене дістав!

І земля відштовхнула Родеріка від себе.

Він крутився в повітрі, криво змахнув руками й жбурнув скоби у тріщину. Запечатувальні руни під рукавами нагрілися, коли Родерік руками вимальовував закляття. Шкіру обпекло магічним вогнем, проте він не звернув на це уваги.

Йому здалося, що там, у тріщині, він щось побачив. Щось темне й велетенське, мов джерело всіх темних магічних істот і проклять, і дивилося воно прямісінько йому у вічі.

Родерік вишкірив зуби в кривій усмішці.

— Зачинено на технічну перерву! — крикнув він, і тріщина, затягнувши в себе останні хвостики темної магії, захлопнулася.

Цього разу Родерік не впав на землю завдяки артефактам Корвіна — нагадайте йому роздивитися ці милі штучки пізніше. Як зачарований, він піднявся на ноги, обтрусив із себе пил і спостерігав, як армія розсипається в нього на очах — шкода, що Вальтер не зможе їх змусити поприбирати за собою, це було б доречно.

Вранка з'явилася в полі його зору й коротко всміхнулася.