Глава 18

Свіжа прогалина в просторі з'явилася зовсім поруч із прикордонним містечком. Обличчя істот лисніли від чорного слизу крізь сталеві обладунки, а звуки, які вони видавали, були не кращі за моторошне гарчання з нічного жахіття. Одне з таких якраз наближалося до маленького клубка з темним кучерявим волоссям, і Родерік не поскупився на кілька лайок, кинувши в той бік закляття, й кинувся туди.

— Тут дитина! — крикнув він, важко дихаючи. — Де Вальтер зі своїми неймовірними здібностями?!

Клубок виявився маленьким хлопчиком із каштановими очима, які тепер зацікавлено дивилися на нього. Родерік вилаявся ще раз.

— Я не наймався нянькою!

Слова справили неймовірний ефект. Фігурка, яка до цього тряслася й прикривала крихітними долоньками кучеряву голову, перестала тремтіти, підхопилася на коротенькі ніжки й щасливо, задля такої нагоди, усміхнулася наполовину беззубою усмішкою.

— Ти добрий чаклун!

— Е, ні, малечо! — Родерік відхитнувся. — Ти мене з кимось переплутав.

Хлопчик схилив голову набік і закусив губу, а потім, ігноруючи всі поняття особистих кордонів, підійшов ближче й тицьнув у нього пальцем.

— Де тоді твій плащ? Ти маєш ковпак? А ти вмієш літати? А що…

— Так, усе, киш звідси! — Родерік махнув руками й легенько відштовхнув від себе хлопчика. Коли той ображено озирнувся й не ворухнувся з місця, Родерік роздратовано зітхнув. — Де твої батьки? Як тебе звуть?

Хлопчик енергійно вскинув руки вгору й гордовито представився:

— Я великий і хоробрий лев!

— А я Злий Чаклун, — пробурмотів собі під ніс Родерік, зробивши наголос на слові «злий».

Він підхопив хлопчика під руки, і той чомусь радісно заверещав — особисто Родерік не бачив для такої реакції жодної причини. Рухаючись якнайдалі від тріщини й джерела істот, Родерік, не особливо розбираючись, передав хлопчика в руки першої-ліпшої жінки, відсалютував і повернувся на поле битви.

Дуже вчасно, на скромну думку Родеріка. Земля тріпотіла під ногами. Небо попереду розкололося новою тріщиною.

— Мені здається… — видихнув Родерік. — Чи наша проблема щойно помножилася на тисячу?!

Брон промайнув повз нього й припав до землі — та відгукнулася новими коливаннями, з якими камені злетіли в повітря й полетіли в армію.

— Ти сказав, що в тебе є план!

Родерік поспішив у центр містечка.

— Ніхто не попередив мене, що я маю вигадувати план для цілого виводку з іншого виміру, Броне! — він кинув ще кілька заклять у потвор й, глянувши вбік, крикнув: — Тримайте центр, тримайте центр!

— Ніхто не оголошував тебе капітаном команди!

— Тоді добре, що я не питав!

Брон заревів і знову вдарив кулаками в землю. Цього разу з-під землі вирвалися кам'яні піки, створивши навколо них захисний вал.

Руна, пришита до рукава Родеріка, затріщала.

— Родеріку, справа від тебе! — почувся голос Вранки поміж перешкод. Родерік крутився в повітрі, окреслив руками чергове закляття й приземлився на поки що порожній клаптик землі. — Хтось бачив Ліра?

— Я трохи зайнятий!

— Зайнятий мій, — Родерік був певен, що Вранка закотила очі. — Чи не міг би ти зробити, щоб вони билися один з одним, а не з нами?

Тріск припинився. Трохи згодом Лір, захеканий, відгукнувся:

— Прикрийте мене, і я зроблю це!

— Я прикрию, — повідомив Корвін, і вгору злетіли яскраві іскри від його артефактів.

Лір, вочевидь, таки створив ілюзії, бо потвори значно втратили до них інтерес, занадто зайняті бійкою одна з одною. Це, одначе, не запобігло новій тріщині.

— Вальтере! — крикнув Брон.

— Я все бачу, — за мить відгукнувся Вальтер, аж тут із тріщини вилізла істота, помітно більша за попередні.

— Це ще що, до біса, таке?!

— Підкинь мене туди! — крикнув Родерік, осяяний раптовою ідеєю. — Чуєш, Броне?! Підкинь мене туди!

— Ти що, збожеволів? — обурилася Вранка.

Родерік відповів одночасно з тим, як Вальтер тихо сказав:

— Ні.

— Я Злий Чаклун, мені за сферою діяльності належить! Нумо!

Родерік гарненько розбігся й застрибнув на новий кам'яний пік, що стрімко здіймався вгору. Він ляснув себе по кишенях — скоби жваво відгукнулися на його дотик, а тоді, зачепившись за броню величезної тварюки, стрибнув у тріщину й увігнав першу скобу в магічний вузол.

Родерік переможно вигукнув би, якби міг. Бо срібний спалах, з яким величезна тварюка розпалася на мерехтливі іскри, абсолютно точно підтверджував усі його теорії на практиці. Єдина проблема — триматися більше не було за що. Він падав униз, безглуздо розмахуючи руками в повітрі, й лише за благословенням матінки природи сповільнився перед землею завдяки густим гіллям дерева.

Гепнувся на землю він усе одно добряче. Так, що аж дихання збилося, і Родерік, приклавши руку до грудей, хрипів.