Глава 15

Тишу, яка вимушено запанувала між ними, аж ніяк не можна було назвати комфортною. Було б непогано добре поворушити мізками, проте Родерікові не вдавалося дійти до якоїсь однієї важливої думки: інформація плуталася й, чесно кажучи, йому зараз нічого не хотілося, крім кави, а дістати ту було ніде.

Родерік витер спітнілі долоні об штани й прочистив горло:

— Ну, власне, тоді ми маємо ще на одну причину більше, чому саме ви маєте зайняти трон.

— Зайняти трон, — міркувально повторив за ним Ерік, тоді як Адель стурбовано зиркнула на нього й схопила за лікоть.

— Куди ти, Родеріку?

— Га? — запізно Родерік помітив, що стояв посеред кімнати. Він обережно зняв із себе руку Адель. — Я йду за нашими речами. Якщо ніхто з присутніх не має кращих ідей, де провести ніч, я б радо облаштувався у вільній кімнаті й відпочив. Тебе це теж стосується, зіронько.

— Родеріку…

— Потім поговоримо, — відрізав Родерік і з цим вийшов.

Не те щоб він не міг повірити, що його обкрутили навколо пальця — міг, ще й як! Сам прекрасно розумів, що Адель не така проста, як здається. Довірився їй, бо інших варіантів не було, а вона виявилася розумною, кмітливою й хитромудрою, якраз завдяки чому й обвела його, Родеріка Злого Чаклуна, навколо свого тоненького пальчика!

Все-таки Родерік вкрай здивований, що вона не бажає захопити королівство. Хоча, вбачаючи, в якому невигідному стані воно зараз знаходиться й у якому опиниться після перевороту, Родерік теж не хотів би.

— Приїхали, шановні, — оголосив він коням без потреби й ще раз глянув на будиночок.

Яким тільки дивом Адель здогадалася заїхати сюди? Чи це він, Родерік, наполягав на відпочинку?

Ой, як він заплутався!

— Ходімо, — Вранка зустріла його своїми тінями. — Я покажу тобі кімнату.

— Дуже мило з твого боку, — пробурмотів Родерік. — Було б непогано ще нагодувати коней…

Вранка фиркнула. Родерік не зрозумів, чи означає це згоду.

— Сюди, — двері заскрипіли, коли Вранка штовхнула їх уперед. — Принцеса спатиме навпроти, якщо тебе це дуже хвилює.

— Не те щоб, — буркнув Родерік, міцніше стискаючи ремінець саквояжу Адель.

Вранка скосила на нього очі й знову фиркнула, значно веселіше цього разу.

— Як скажеш, — легко погодилася вона й підняла руку, стукнувши у двері навпроти. — Адель! Твої речі! Надобраніч, Родеріку.

— Надобраніч, — просичав Родерік крізь зуби, сподіваючись, що цілком здатний пропалити діру в потилиці Вранки силою думки без допомоги рун.

На жаль, не вийшло — легкі кроки Вранки віддалилися якраз тоді, коли Адель відчинила двері.

— Я приніс речі, — безглуздо зазначив він швидко й, якби не зайняті руки, то точно ляснув би себе по лобі — ну, капітан Очевидність, не менше!

Адель і бровою не повела, відступивши.

— Заходь, Родеріку.

Голос Адель здався йому дивним. Не таким дивним, як того ранку під впливом менталіста — дякую велике! — проте достатньо, щоб Родерік потурбувався. Хоча він, хай там як, зараз не був готовий до з’ясування стосунків.

— Сюди? — він підняв брови й вказав у закуток між вікном і кріслом. Коли з боку Адель не почулося ані звуку, він озирнувся через плече й насупив брови. — Що?

Вона здавалася сумною.

— Ми можемо поговорити?

— Зараз? — Родерік поставив саквояж на підлогу й розвернувся. — Це може почекати до ранку?

— Я не зможу зімкнути очей, — Адель зміряла його поглядом й продовжила: — І я пречудово знаю, що ти теж не спатимеш усю ніч, тому що у твоїй голові зараз відбувається бозна-що.

— У моїй голові завжди відбувається бозна-що, — безтурботно виправив Родерік, але Адель, фиркнувши, не купилася й на це.

Натомість вона сіла на ліжко й плеснула по місцю поруч із собою.

— Я роблю нам обом послугу.

Родерік, здавшись, дуже важко зітхнув для ефекту і все-таки прилаштувався поруч. Адель ще деякий час дивилася на нього, тож він саркастично зазначив:

— Для людини, що дуже хотіла поговорити, ти небагатослівна.

Адель криво усміхнулася.

— Я думаю про те, чи не варто мені почати з вибачень.

Родерік ледве стримав себе й не скривився.

— Вибачень? — повторив він обуреніше, ніж сподівався. Судячи з того, як змінилося обличчя Адель, ці слова він виплюнув, тож наступні підбирав значно обережніше: — Послухай, я знав, на що йду, коли всерйоз розмірковував над твоєю пропозицією й чи варто брати тебе із собою. Зізнаюся, без тебе в мене навряд чи вийшло б знайти Еріка, бо він, ну, сама розумієш, просто в якийсь момент провалився під землю, хоча я був майже повністю впевнений, що деякий час він переховувався в нашому королівстві просто в короля під носом. Припускаю, що певним чином з втечею йому допомогла саме ти й тобі не обов'язковов підтверджути чи заперечувати мої слова. Принаймні, зараз.