Глава 13

Адель була на межі розпачу на третій день, хоча докладала всіх зусиль, аби не показувати цього. Зранку вона була роздратована, ввечері — втомлена настільки, що навіть не помітила, як Родерік примудрився підсунути їй свою чашку кави. Дорога ставала складнішою, перепочинки — коротшими й, чесно кажучи, Родерік нічим не міг допомогти, крім як підсовувати Адель чай щоразу, як вони робили зупинку.

Сам Родерік перебував у стані бойової готовності й щодня дивувався, коли ніхто не намагався їх атакувати. Не зрозумійте його неправильно: після стількох днів подорожі й ще кількох переживань за власне життя спокій — останнє, на що Родерік сподівався.

— Зупиняємося, — оголосив він, визирнувши у вікно.

Адель, до цього перебуваючи глибоко у своїх думках, здригнулася.

— В якому сенсі зупиняємося?

Родерік скоса поглянув на неї.

— Ти втомилася, — повторив він. — Ми якраз в'їхали в якесь містечко й можемо знайти місце на нічліг.

Адель важко зітхнула й на мить заплющила очі, перш ніж подивитися на нього.

— Ми не можемо зупинитися зараз, — заперечила вона.

— Добре, що я не питав твоєї думки, зіронько, — відізвався Родерік, а коли Адель розчаровано наморщила ніс, нахилився до неї ближче: — Ми нікуди не поспішаємо. Надворі майже ніч. Принаймні я не збираюся провести другу ніч поспіль у дорозі. Отож, рішення одноголосно ухвалено й не підлягає обговоренню.

Адель більше не сперечалася — ще один доказ того, наскільки насправді вона втомилася, — і без зайвих слів вилізла з карети, оглядаючи вулиці.

— Десь тут недалеко має бути будиночок для мандрівників.

— Так? Ну то ходімо, подивимося.

Вузькі кам'яні вулиці з нічим не особливими будиночками відрізнялися лише кольоровими ставнями. Адель, схоже, орієнтувалася саме за ними, дорогою — не дуже етично, проте цікаво — вдивляючись у господарські вікна. Їм вдалося знайти будинок за двадцять хвилин від того місця, де вони лишили карету. Родерік, не бажаючи долати цей шлях більше, ніж треба, запропонував одразу зайти всередину й домовитися про нічліг.

Адель прийняла це — знову — без сперечань: точно втомилася.

Родерік ступив на ґанок й постукав — зсередини ніхто не відізвався. Тоді він натиснув на ручку й розгублено гмикнув, зрозумівши, що двері відчинені.

— Класика жанру, — пробурмотів Родерік собі під ніс й закотив від роздратування очі. — Зіронько? — Родерік озирнувся через плече й криво усміхнувся, коли Адель підняла до нього очі. — Стій тут, поки я не повернуся.

Адель відступила від дверей, спершись на кам'яний виступ, і легковажно махнула рукою.

— Як завгодно, тільки швидше.

Родерік фиркнув й жартівливо вклонився.

— Усе, як забажає Її Світлість.

Будинок зустрів прохолодою й темрявою. Родерік швиденько клацнув пальцями, розсвічуючи невеликий простір навколо себе, і зробив кілька обачних кроків уперед. Цей будинок, хай як не здавався порожнім, не міг таким бути. Назвіть це чуйкою Родеріка, але він точно знав, як виглядають порожні будинки, а цей явно на повну кипів життям.

Невже господарі так рано лягли спати? Та ну, ще дитяча година.

— Агов! — крикнув Родерік не дуже ввічливо в темряву, все ближче підбираючись до сходів. — Є тут хто? Гей!

Спиною раптом пройшовся мороз. Світло, яке Родерік тримав над пальцями, тривожно сіпнулося. Ось коли Родерік відчув присутність ще однієї людини. Трохи запізно, якщо чесно.

Перший удар припав у спину.

Тканина плаща вибухнула іскрами — дуже вчасно, зважаючи на те, що Родерік, втративши концентрацію, поринув у непроглядну темряву. Розпечена хвиля вогню випалила з грудей повітря. Його кинуло вперед, потім убік, і лиш завдяки рефлексам Родеріку вдалося крутанутися в повітрі й встояти.

— Серйозно? У спину? — фиркнув Родерік. — Матінка не навчила тебе, що так вчиняти — підло?

Родерік не став чекати другого випаду. Він вскинув руки, і в повітрі замерехтіло яскраве сяйво, яке наступної миті вибило повітря з чиїхось грудей. Хто б цей противник не був, діяв він обачно й граційно, мов кружляв у танці.

— Непогано, — похвалив Родерік, коли фігура в тінях порівнялася з ним. — Не дуже любиш говорити, еге ж? Шкода. Не люблю мовчазних.

Він був швидким і точним. Щоправда, діяти навмання — не його сильна сторона. Родерік випустив ще одне закляття, за яким пролунав характерний тріск, мов дерево розлетілося. Родерік наступав крок за кроком, кидаючи одне прокляття за іншим, не даючи супротивнику часу на передих.

— Хто ти така? Як тебе звуть? — наступав Родерік, витісняючи супротивника до, як він сподівався, стіни. — Чи що, це така велика таємниця? Я очікував хоча б…

Він не встиг договорити. Каблук зачепився за край старого, задертого килима. Нога зрадницьки поїхала вниз, тіло похитнулося, і Родерік від серця чортихнувся.

Це ж треба! Дурний килим!

Чорне, мов сажа, лезо вистрибнуло із сутінків із мерзенним свистом, цілячись прямо в незахищену грудину Родеріка. Він зціпив зуби й підняв руки, прекрасно розуміючи, що не встигне жбурнути ще одне закляття.