Глава 12

Тримати дистанцію виявилося важче, ніж Родерік сподівався.

Не тому, що він уявив собі незрозуміло що й навигадував про себе якісь нісенітниці. І не тому, що він гадки не мав, як на це відреагує сама Адель. Якщо він правильно пам'ятав, жертви впливу не пам'ятають своїх інцидентів. Родерік благав зірки, щоб Адель не пам'ятала.

Проте він добре тримався осторонь. Коли Адель прокинулася невдовзі після того, як Родерік перемістив її на ліжко, він був у протилежній частині кімнати біля вікон, у спробах знайти бодай якісь зачіпки. Коли вона спантеличено спитала, що коїться, він ухильно відповів, що тепер усе в порядку й їй немає через що перейматися. Усім своїм виглядом Родерік давав зрозуміти, що їм час поспішати, хоча насправді йому дедалі більше хотілося залишити Адель тут і повернутися за нею після закінчення пошуків.

Родерік не міг так вчинити. І це — точно! — не через ірраціональний страх, що хтось завдасть їй шкоди, поки його не буде поруч. Про це годі було й думати, тому що якщо менталіст виявив людину, здатну змусити Родеріка ніяковіти, ніщо не заважає йому зробити це ще раз.

Цього аж ніяк не можна було допустити. Крапка!

— Я щось зробила, чи не так? — допитувалася Адель уже дорогою, вивчаючи його. — Ось чому ти так дивно поводишся?

— Я поводжуся як зазвичай, — відізвався Родерік, поправляючи манжету на рукаві.

— Удавай із себе що завгодно, проте я не дурепа, — Адель примружила очі. — Щось сталося. Ти не просто так був у моїй кімнаті.

— Я був у твоїй кімнаті, тому що ти не прокидалася, — заперечив Родерік байдуже. — Я не знав, що принцеси так міцно сплять.

Адель гмикнула, закусивши губу. Родерік обачно відвів погляд й відразу ж за це поплатився.

— Агов, не відвертайся від мене, коли я з тобою говорю!

— О, то ти тепер що, злишся на мене? — саркастично підмітив Родерік й вскинув руки, прийнявши перед Адель позу «я весь в увазі». — Файн, що ти там кажеш?

— Я кажу тобі, що щось сталося, — повторила Адель розлючено. — Кажу тобі, що я прокинулася на світанку, зібралася, аж тут раптом я знову опинилась в ліжку, а ти стоїш біля вікон й щось собі під носа бурмочиш! Мені не вистачає шматка спогадів, а ти нічим не допомагаєш!

Родерік приклав руку до серця.

— Зіронько, я зробив усе, що від мене залежало, — просичав він. — З твоєю головою трохи погралися, це правда, проте я запобіг, так би мовити, найгіршим сценаріям. Ти говорила багато різних речей, крім того намагалася поцілувати мене, що можна зрозуміти, бо не всі чоловіки володіють моєю казковою зовнішністю…

— Найгіршим сценаріям? Поцілувати?! — виплюнула Адель. — Що це взагалі має означати?

— Нічого це не має означати! — рикнув Родерік відчайдушно. — Ти нічого такого не зробила, про що могла б пошкодувати! Тепер ми можемо припинити говорити про це?

Адель підняла брови й пильно вивчала його, перш ніж неохоче погодитися:

— Ми обов'язково повернемося до цієї теми.

Шкода, бо Родерік точно не хотів повертатися до цієї теми.

Він мав декілька думок, які ніяк не міг прив'язати до картини. Менталісти вміють витягти найпотаємніше з глибин душі, наймоторошніше зі спогадів й найболючіше з серця. Родерік мало що знав про життя Адель, крім того, що батько не те щоб був дуже люблячим, однак менталіст, напевно, мав би знати, чого витягти найцікавіше. І все ж він вибрав те, що стрілою поцілило в грудину Родеріка. Отже, знав, що похитне самовпевненість Злого Чаклуна.

Родерік подумки вилаявся. Для цього менталісту потрібно було б залізти Родеріку в голову. Мабуть, так це і сталося. Адже він не спав нічого й не пам'ятав, коли востаннє спав більше чотирьох годин за добу. Якби вправний менталіст заліз йому в голову, Родерік би цього не помітив. Ба більше, якби він раптом відключився, то подумав би, що це від втоми.

— Дай мені мапу, будь ласка, — звернулася Адель, і Родеріку довелося відволіктися від власних думок.

— Що? Які ще мапи?

— Мої мапи, Родеріку. Де вони?

— У мене немає твоїх мап. Навіщо б мені взагалі знадобилися твої мапи, якщо це ти з нас двох володієш інформацією?

Адель скривилася.

— Я тримала мапи тут, під сидінням, щоб вони завжди були під рукою. Зараз їх тут нема.

Родерік змусив себе міркувати.

— На тих мапах було щось важливе?

— Ні, — Адель закотила очі. — Я не відмічала на них жодних місць, якщо ти питаєш про це.

Так, Родерік питав саме про це. І тільки зараз збагнув, що вся ця чортівня означала.

— Хай йому грець! — крикнув він й відкинувся на спинку, закривши руками обличчя, аби не закричати. — Це був відволікальний маневр! Вони нас відволікли, розумієш?

— Не розумію, — буркнула Адель розгублено.

— Щось тут не зрозуміло? Хтось поцупив мапи, поки ти… поки я… коротше, це зараз не так важливо!

— Чому це ти так занервував? — обережно спитала Адель й, абсолютно точно вгадуючи найбільше на цей момент переживання Родеріка, продовжила: — На мапах дійсно нічого важливого не було. Я цілком здатна впоратися без них, тільки буду пильніше слідкувати за околицями й частіше звертатися до компасу.