Глава 11

— Агов! Зіронько, прокидайся! Чуєш? Ми не маємо цілого дня на відпочинок! Навіть я розумію, що нам не варто втрачати дорогоцінний час…

Скільки він уже тарабанить у двері Адель? Достатньо, взагалі-то, щоб розбудити цілий будинок! А зважаючи на те, що Родерік повернувся до її дверей уже втретє за ранок — зробивши між цим невелику перерву на каву, потім на заміну коліс екіпажу й підков, — він вважав, що дав Адель достатньо часу, щоб прокинутися.

— Якщо ти втратила свідомість від однієї думки про карету, я виб'ю ці двері! — Родерік притулився вухом до дверей. — На рахунок «три»! Раз!

Він не вирізнявся терплячістю, тому клацнув пальцями й незадоволено шикнув, коли металевий замок розлетівся на шматки й дзвякнув об підлогу.

Родерік штовхнув двері й неохоче роззирнувся.

— Зіронько, це вже не смішно! — він зробив кілька кроків уперед і, зазирнувши в перші відчинені двері, з полегшенням видихнув: — Ох, ти все-таки жива, яке щастя!

Адель сиділа на краєчку ліжка, повністю готова до від'їзду, й мовчала, втупившись в одну точку. Родеріку не подобалося, як часто він застає її саме в цьому стані.

— Гей, — Родерік нахилився до неї.

Погляд Адель — порожній та трохи скляний — байдуже ковзнув обличчям Родеріка й зупинився десь за його спиною.

— Ти мене лякаєш, а мене можуть налякати мало речей, знаєш-бо. Що відбувається?

— Хіба щось відбувається?

— Добре, не всі слова ще забула, — Родерік підібгав губи й повільно поклав руки їй на плечі. — Вставай!

Адель навіть не поворухнулася. Родерік зітхнув і сів перед нею навпочіпки, намагаючись зустрітися поглядом.

— Дивись, у нас два варіанти, — він показав два пальці й схилив голову набік. — Перший: ти, як і належить особистим помічницям Злих Чаклунів, слухаєшся свого боса й робиш те, що він скаже. Другий…

Він різко вдихнув, коли Адель схопила його за руку й боляче стисла.

— Я не збирався повторювати минулий раз, — Родерік закотив очі. — Проте мені потрібно, щоб ти зі мною співпрацювала.

Адель зненацька звернула на нього увагу. Зіниці розширені, слова просякнуті отрутою.

— Ти жалюгідний! — просичала вона з виразом справжнісінької гидоти просто йому в обличчя. — Якби не твоя руйнівна магія…

— Адель… — тихо попередив Родерік, проте вона не слухала.

— Якби не твоя руйнівна магія, ти нікому б у цьому світі не був потрібен. Наразив власну академію й інших чаклунів на смерть, а сам катаєшся королівством незрозуміло з ким…

Ауч. Це вже неприємно.

— Ти що, подружилася з моєю матінкою за моєю спиною? — буркнув він ображено. — Якби тільки вона тебе чула, одразу проголосила б своєю невісткою.

Адель на мить завмерла.

— Невісткою? — повторила вона приголомшено, мов справді таку можливість обдумуючи, аж тут опустилася з ліжка й сіла на підлогу поруч із Родеріком. — То ось що ти хочеш?

Родерік скривився й відсторонився.

— Так, ніяких службових романів…

Адель з незвичайною ніжністю обхопила Родеріка за щоки.

— Скільки років ти провів на самоті, геть один? — спитала вона пошепки. — Як довго ти боявся підпускати до себе людей, Родеріку? — Адель замовкла й закусила губу, хитнувши головою. — Це, напевно, дуже боляче.

Родерік роззявив рота. Кліпнув очима. Ще раз, другий, проте лагідний вираз обличчя, з яким Адель дивилася на нього, нікуди не зник. Ніжні дівочі пальці виводили чудернацькі візерунки на щоках. Вона наблизилася до нього, крадькома дивлячись на губи, неначе гадки не мала, як краще до них торкнутися.

Йому пересохло в горлі. Родерік облизав солоні губи.

— Розкажи мені, — попросила вона тихо й заплющила очі, кінчик носа лагідно торкнувся носа Родеріка. — Як це — відчувати себе винним у смерті стількох людей? Ти не спиш саме через це, справді? Нікого до себе не підпускаєш…

Якби Родерік хотів — у чому він ніколи б у житті не зізнався, — він торкнувся б рожевих губ Адель своїми. Якби хотів — що назавжди б залишилося в його серці, — притиснув би Адель до себе, цілуючи її до нестями.

Адель, мов відчувши прискорене серцебиття Родеріка, розплющила очі й усміхнулася.

— Розкажи мені… розкажи мені, як це — жити, знаючи, що ти — прокляття, яке руйнує все навколо себе?

Серце Родеріка пропустило удар.

Він глянув на Адель знову. Підняв руку й обережно прибрав за вухо кілька неслухняних пасм, які вибилися з елегантної зачіски. Вона сиділа практично в нього на колінах, що дозволило йому притягнути Адель ближче й обхопити її за спину.

— Отож, другий варіант, — прошепотів він їй у губи. — Шкода, що ти його не дослухала.

Очі Адель закотилися, голова безвольно впала вперед, її тіло обм’якло, коли Родерік прибрав пальці від її скроні й притиснув Адель до своїх грудей.

Він поклав широку долоню їй на голову, а щоку — на плече на межі стику з шиєю, і, тремтячи, зітхнув.