Глава 10

Адель відмовилася одразу повертатися в карету. Воно й не дивно, зважаючи на те, що її нудило від одного тільки погляду на неї. Тому Родерік — справжній джентльмен — запропонував їй пройтися лісом, щоб трохи заспокоїтися перед дорогою.

— І все ж я не розумію, — Адель крутила в руках помаранчевий листочок. — Йому допомагає якийсь чаклун? Як-от ти?

— По-перше, я єдиний у своєму роді, зіронько, — відізвався Родерік. — По-друге, я все більше схиляюся до думки, що йому допомагають принаймні двоє.

Або троє чи навіть четверо, якщо Родерік дійсно вважав себе знавцем, ким він і справді був. Дуже рідко комусь із чаклунів вдається розвинути дві здібності. Якщо хтось може маніпулювати емоціями, розумом і свідомістю, навряд чи йому вдасться підкорити собі природу чи матерію. Ілюзіоністи, окрім викривлення реальності, не здатні до проявів тіней чи бою. Далеко не всім піддаються руни, якими володів Родерік, хоча це також означало, що йому іноді доводилося покладатися на власні творіння значно більше, ніж на свою магію.

— І він що? Підкорив усіх собі? Домовився з ними? — припускала Адель. — Яким чином йому допомагають стільки чаклунів, га? Де він стількох знайшов?

Родерік скосив на неї очі.

— Послухай, я не хочу тебе розчаровувати, проте не всі королівства ставляться так категорично до магії, як твій батько.

— Я це розумію, — роздратовано рикнула Адель. — Проте наше королівство після нещодавніх подій не єдине з такою політикою, розумієш?

— Розумію, — погодився Родерік, скриплячи зубами. Можна подумати, він не знає цього як єдиний чаклун, що залишився в живих! — Але й це не означає, що іншим вправним чаклунам не вдалося сховатися й вижити.

«Як це вдалося мені», — додав він подумки, проте не зібрався вимовляти це вголос.

Родерік підозрював, що у світі існує більше чаклунів. Можливо, не таких вправних. Мабуть, не таких сильних. У дійсності вижити мали змогу лиш могутні, добре навчені маги, які не страждали від впливу власної магії й вміли нею користуватися.

Він пам'ятав, як одного дня король оголосив полювання на магів — незадовго після того, як Родерік втік назад до академії. Не дивно, що вона постраждала першою — символ руйнації й лиха, яким ще кілька років тому прославився Родерік завдяки королю. Їхня академія була чи не єдиною у своєму роді, що приймала чаклунів з усіх куточків світу.

Родеріку пощастило, що професори напередодні, мов щось нутром відчуваючи, порадили йому змінити місце перебування. І, ти ба, не прогадали!

Він бачив ті чорні цегли, що залишилися від академії — не найкращий спогад, повірте.

— Гадаєш, десь ще існує академія?

— Не знаю, — відповів Родерік чесно. — Можливо, існує. Нам розповідали, що така є, щоправда, десь на краю світу, й, з огляду на ситуацію, її місцерозташування не поширювалося.

Мабуть, Адель щось відчула в його інтонації. Вона зненацька зупинилася й узяла спантеличеного Родеріка за руку.

— Мені прикро, що так сталося, — сказала Адель, зазираючи йому в очі.

— Заспокойся, ти була усього лиш підлітком.

Адель пропустила слова повз вуха, міцніше стиснувши його руку.

— Я рада, що ти вижив.

Родерік, здається, раптом забув усі слова, які варто говорити в такі моменти, тож вичавив із себе лише «вау», яке одразу ж змінилося розгубленим мугиканням.

Ось це так поворот.

Родерік трохи зніяковіло поклав вільну руку зверху на зчеплені з Адель руки й стиснув.

— Мило, — зрештою, згадалося йому бодай якесь підходяще слово. — Ти не можеш, якщо що, забрати ці слова назад, май на увазі.

— Я не збираюся, — запевнила Адель.

— Мило, — повторив Родерік і повільно розтиснув свої пальці. — Дякую, напевно.

Схоже, майже десять років, проведених на самоті — тобто, якщо не брати до уваги Олівера чи Бенедикта, — саме в такі моменти даються взнаки.

Вперше за всю подорож вони не дісталися завчасно обдуманого нічлігу й обрали перше-ліпше. Що, авжеж, було кращою ідеєю, ніж заночувати просто в кареті, яку Адель відразу заблокувала. Вона щось говорила про якісний відпочинок, Родерік чув про якісно проведений час, тому він забарикадувався в запропонованій кімнаті одразу, як отримав ключ, і зачинив за собою двері.

Невідомо, що спіткає їх на дорозі далі. Родерік щиро сподівався, що козирі в рукаві цього розумника закінчилися на сьогоднішній виставі, однак хто ж це буде знати достеменно? Ось чому він збирався не спати всю ніч, щоб підготуватися до наступної атаки.

Тоді Родерік ще не знав, що даремно марнує свій час.