Глава 9

Родерік нечасто бачив, щоб комусь вдавалося так добре замаскувати простір. Зазвичай навіть досвідчені чаклуни не приділяли цьому достатньо уваги. Проте те, що мало б являти собою невелику кімнату, насправді виявилося непоганою хатинкою з усім необхідним.

— Йому хтось допомагав, — зазначив Родерік холодно, оглядаючи геть занедбане приладдя. Усі поверхні покривалися товстим шаром пилу, до якого він абсолютно не мав бажання торкатися. — Можемо рухатися далі. Усе зрозуміло.

Адель якраз зазирала в шухлядки, вишукано відставивши довгі пальчики так, щоб ті торкалися меблів якнайменше.

— Просвіти мене, — попросила вона й випросталася, обтрушуючи руки.

— Усе просто, — Родерік розвів руками й зчепив їх за спиною. — Нас намагаються заплутати. Насправді тут ніколи нікого не було. Ніяких зачіпок ми не знайдемо.

— Чому?

— Тому що це місце, — Родерік обвів рукою простір навколо них, — якісно створене чаклуном для замилення очей. А той, хто нам потрібен, не те щоб такою — взагалі магією не володів.

Адель міркувально гмикнула.

— Тож ми на правильному шляху, — зрозуміла вона. — Якщо хтось намагається нас таким чином заплутати, отже, їм є що приховувати.

Родерік клацнув пальцями.

— Бінго! А тепер, будь ласка, ходімо, поки я не покрився таким же шаром пилу!

Наступної ночі Родерік не спав. Він лежав, закинувши руки за голову, ліниво роздивляючись візерунчасту стелю — схоже, взимку дах господарів неабияк протікає, — і думав.

Мабуть, зараз найкращий момент, щоб повернути Адель й відіслати її назад. Якщо вона має рацію — з невідомої причини Родерік у цьому не сумнівався, — йому доведеться докласти немалих зусиль, щоб подбати про них обох.

І все ж, йому не вдавалося ігнорувати повільно зароджену надію. Нутром Родерік відчував, що вони наближаються до розгадки. Що більше пригод станеться на дорозі, то ближче вони підбираються. Бо так, воно, вочевидь, і було. Інакше навіщо стільки зусиль на обман?

І головне — хто, до біса, йому допомагає?

Ранком Адель виглядала значно зібранішою за нього. Вона щось лепетіла господарям, широко усміхалася й сміялася з геть несмішних жартів хазяйського сина. Родерік приборкав неприємний вогонь, який дедалі сильніше розгорявся разом зі сміхом Адель, і розхажував зі сторони в сторону, допоки, не витримавши, не вийшов надвір.

Адель з'явилася за кілька хвилин із високим горнятком у руках, яке простягнула Родеріку.

— Що це? — роздратовано поцікавився він і потягнув носом, прекрасно вгадуючи цей аромат.

— Це кава, — Адель стримано усміхнулася. — Не хочу, щоб ти заснув по дорозі.

Родерік прийняв гаряче горнятко й зробив ковток. М'язи обличчя ледь судомою не звело, проте він втримався й, криво розтягнувши губи в усмішці, прохрипів:

— Це не входить у твої обов'язки, зіронько.

Адель недовго дивилася на нього.

— Не переймайся, я придбала це за твої гроші, — сказала вона весело. — Та й виглядаєш ти…

— Не кажи «кепсько», інакше я ображуся й залишу тебе тут.

— Я хотіла сказати «втомленим», — виправила Адель й сіла в карету.

Родерік за звичкою знову зробив ковток і одразу ж пошкодував про це. Відвернувшись спиною до карети, він скривився й висунув язика — каву ще гіршу буде складно знайти. Найрозумнішим було б вилити це незрозуміло що з ароматом кави й не мучитися, проте Родерік чомусь не міг допустити такої думки.

Він ніколи не зізнається Оліверу — чи будь-кому ще, — що випив цю жахливу каву до дна, після чого закинув руки за голову й дозволив собі ненадовго заплющити очі.

Родерік прокинувся від іржання коней.

— Щось не так, — стривожено прошепотіла Адель. Її бліде обличчя зависло над Родеріком. — Нумо, рухайся!

Легко казати! Родерік не встиг вскочити на ноги, аж раптом карета похитнулася й зупинилася з іще одним зляканим іржанням. Він ривком відчинив дверцята й зіскочив на землю, роззираючись навколо.

— Сиди там! — крикнув він Адель й нахилився до коліс карети.

Добре, що Родерік здогадався спочатку перевірити їх. До коней усе одно зараз підходити небезпечно, а от результат один — якщо руни маскування зламані в колесах, то в підковах — тим паче.

Тільки руни самі собою не ламаються, якщо тільки це не чиясь вдала контратака.

Чия?

І чому коні так переймаються?

— Ну що там? — із віконечка визирнула Адель.

— Незрозуміло, — бовкнув Родерік роздратовано й випростався.

Він зрозумів, у чому річ, значно пізніше, ніж треба.

Земля під ногами дрібно затряслася. Родерік, міцно стиснувши губи, дивився то на землю, то на небо, не знаючи точно, звідки підкрадається небезпека.

— Думаю, нам варто поїхати просто зараз, — холодно зауважила Адель, дивлячись кудись за Родеріком. — Сідай у карету й їдьмо!

Родерік був би радий.