Глава 8

Тепер, коли Родерік розібрався, у чому справа, знайти схованку не виявилося аж такою проблемою.

Тобто широкий стовбур дуба, який Адель охрестила «тією самою схованкою», не був найдивнішою річчю, проте й очікуваною назвати її теж не можна. Родерік, на щастя, достатньо звик працювати з подібними речами, щоб обмежитися черговим незадоволеним зітханням.

— Ну і де? — тихо спитав він у дерева й торкнувся руками стовбура. — Агов-агов, будь лапочкою, покажи, де двері…

Родерік пропустив крізь пальці потік магії. Кора стовбура, відгукнувшись, заіскрилася, проте ненадовго — достатньо, щоб Родерік помітив двері, однак замало, щоб він мав змогу їх відчинити.

— Це нормально? — відізвалася Адель з-за плеча.

— Ні, — Родерік спробував ще раз і розгублено гмикнув, коли наступні спроби не дали бажаного результату.

Родерік мав декілька припущень, і жодне з них йому не сподобалося. Перше припущення виправдало себе, коли закляття вияву не допомогло. Друге виявилося правдою, щойно стовбур, замість того, щоб припинити спротив, усотав у темну кору магію розблокування. Родерік вдарив ще кількома закляттями, проте, коли дерево не відізвалося потрібним чином і на них, Родерік, розвівши руками, сухо звернувся до Адель:

— Ану, стань за мною!

Він пропустив пильний погляд, з яким Адель спостерігала за кожним його рухом. Та й не те щоб звертав увагу, коли вона стала простісінько за його спиною. Родерік був зайнятий тим, що діставав із рукавів руни у вигляді металевих ключів — він знав, куди їде, зрозуміло? — й, перебираючи всі можливі закляття, вибрав найдієвіше.

Ну й найнебезпечніше, звісно ж.

— Може, варто просто плеснути в долоні? — обережно поцікавилася Адель, і Родерік не стримав фиркання.

— Подивимось, — кинув він і пробурмотів собі під ніс: — Можливо, доведеться і поплескати.

Магія відгукнулася, коли Родерік стиснув руни в долонях. Задзвеніла між шкірою і металом, сповнюючись бажаною силою. Родерік слабко усміхнувся й притиснув ключі до стовбура.

Земля затряслася. Родерік вперто стояв на ногах, сконцентрувавши всю енергію на корі, і спантеличено хрякнув, коли дерево боляче відштовхнуло його від себе, а ззаду в спину вперлися руки.

Родерік заплющив очі й вилаявся, коли почув тріскотіння. Те лунало спочатку тихо, потім так, мов щось розкололося навпіл. Розплющивши очі, Родерік із полегшенням помітив двері в корі стовбура, яке більше не збиралося давати відсіч.

— Готово, — урочисто оголосив він, уважно роздивляючись розплавлені шматки металу в руках.

Адель прибрала свої руки з його спини й вийшла вперед, розгублено суплячи брови.

— Що це таке було?

— Хтось наклав захисне закляття, — байдуже повідомив Родерік, відкинувши метал від себе. — Досить сильне, тож припускаю, що без рун чи ще якихось магічних принад не обійшлося.

Адель глянула на дерево, потім на Родеріка з непроникним виразом обличчя. На його жах, її голос звучав здивовано, коли вона раптом вигукнула:

— І все ж тобі вдалося зняти закляття!

— Ти в мені сумнівалася, чи що? — буркнув Родерік роздратовано. — Будь-яке прокляття можна знешкодити. Будь-яке закляття можна зняти. Будь-якого чаклуна можна перемогти. Якщо це, звісно, не якийсь там ненормальний чаклун, який захоплює свідомості чи розколює землю навпіл. Хоча про це важко сказати щось точне, бо я, чесно кажучи, ніколи з подібними не стикався… Чому ти на мене так дивишся?

— Тому що це була остання з безпечних схованок, — Адель скривилася, мов пригадала дуже-дуже неприємну бесіду, під час якої її змушували їсти кислі лимони. — Остання, розумієш? І якщо хтось наклав руни на цю, то мені важко уявити, що чекає нас на наступних.

Родерік зустрівся поглядом з Адель й, перш ніж вона встигла сказати щось іще, спокійно спитав:

— Хочеш припинити пошуки й повернутися?

— Що? — Адель подивилася на нього як на найбільшого бовдура. — Ні! Авжеж, ні.

— Тоді тобі немає про що перейматися, — запевнив Родерік.

Адель фиркнула.

— З чого б це?

— Це очевидно, зіронько. Ти зі мною.

Родерік трохи перебільшував. Він, безумовно, є першочерговою причиною переживань, який ще нещодавно залишив Адель у лісі. Саме тому він стійко витримав погляд Адель і, коли вона так і не вимовила й слова, м'яко продовжив:

— До того ж, я обіцяв тобі захист, чи не так?

— Ти обіцяв мені захист після цієї подорожі, — заперечила Адель.

— Можливо, — Родерік схилив голову. — Однак ти моя помічниця, і це, як не дивно, накладає на мене певні обов'язки як на роботодавця.

Адель закусила губу, геть не виглядаючи впевненою. Родерік її розумів — тобто, в дечому, так, розумів. Він мовчав, поки вона серйозно обмірковувала його слова, і видихнув, коли Адель, зиркнувши на дерево, сказала:

— Чого стоїш? Схованка сама себе не огляне.