Злидні

Хлопчик сидів на старих дерев'яних сходах, обхопивши руками ноги, та сумним поглядом дивився, як збираються його батьки. Мати підійшла до нього і, присівши поряд на скриплячі сходи, лагідно посміхнулася:

— Ми з батьком маємо поїхати у справах, — сказала вона, м'яко пестячи його кудряве волосся. — Нас довго не буде, але не хвилюйся, скоро прийде няня і посидить з тобою, поки ми не приїдемо.

Після цих слів мати поцілувала сина у лоба та, підвівшись, продовжила збиратись.

Не дивлячись на заспокійливі слова матері, як тільки хлопчик почув про няню, він відчув, як серце в грудях забилося трохи швидше. Він згадав свою няньку — стару, сувору жінку, яка ніколи не упускала нагоди вичитати його за найменшу провину. Її пронизливий, наче стріла, погляд, який, немов, заглядав у душу, завжди викликав у хлопчика страх. Батьки вийшли з дому, а перед тим, як зачинити старовинні двері, батько суворо промовив:

— Грицю, будь відповідальним.

Скриплячі двері із гуркотом зачинилися, а хлопчик підбіг до вікна, щоб подивитися, як його батьки сідали у витончену чорну машину, чимось віддалено схожу на карету. Як тільки авто з диким ревом від'їхало, зникнувши з поля зору хлопчика, Гриць ще деякий час оглядав вулицю, небо якої було затягнуто густими сірими хмарами. 

Хлопчик піднявся на другий поверх старими сходами і увійшов до своєї кімнати. Граючись з іграшками та читаючи казки, він навіть не помітив, як минув час, проте громовиця, що розпочалася на вулиці, висмикнула Гриця з кола його розваг.

Раптом хлопчик згадав, що нянька так і не прийшла. Гриць відчув несподіване, але приємне почуття свободи. Відчуваючи сухість у роті, він вирішив спуститися до кухні, аби попити води.

Вийшовши у коридор, Гриць наблизився до сходів і раптом почув дивний шурхіт знизу. Спершу він подумав, що, можливо, це нянька, яка нарешті прийшла. Радість швидко змінилася на сум, але він все ж таки наважився спуститися донизу. Зробивши кілька кроків до кухні, він раптом тихо відступив і заглянув ще раз, щоб переконатися, що очі його не обманюють.

На кухні був абсолютний безлад: дверцята до льоху, де зберігалася їжа, були відчинені навстіж. А на кухні метушилися дивні маленькі істоти. Вони були вкриті чорною шерстю, мали свинячі рильця, гострі зуби, маленькі ріжки та руки з кігтями. Їхні очі світилися хижим блиском, а копитця цокотіли по підлозі. Вони, огидно хрюкаючи, пожирали їжу. Істоти були одягнені у якесь лахміття, що звисало з їхніх тіл, приховуючи короткі хвости.

Гриць затамував подих і повільно відійшов від кухні, намагаючись не видати своєї присутності. Але щойно він почав підніматися сходами, одна з дерев'яних сходинок зрадливо скрипнула. Він завмер, а звуки на кухні враз припинилися — чортята, здається, його почули. Наляканий до смерті, Гриць швидко побіг сходами нагору і сховався в комору. Почувши, як одна з тих огидних істот щось голосно прокричала своїм пронизливим, хриплим голосом, і зграя маленьких чортів метнулася по сходах, хрюкаючи й визжачи.

Гриць, звернувшись калачиком, наче кіт, сидів у коморі, все його тіло дрижало, а серце билося, наче барабан. Хлопчик чув, як ці бридкі істоти нишпорять по другому поверху, обшукуючи кожен закуток. Одна з них, цокаючі копитцями, підійшла до дверей комори й почала огидно хрюкати, наче обнюхуючи двері. На мить все стихло, але раптом цей моторошний спокій порушив пронизливий вигук:

— Він тут!

Двері комори затремтіли під ударами, істоти шкрябали і били по них, намагаючись увірватися всередину. Проте, хоч стара, але надійна залізна клямка стримувала їхні агресивні пориви. Огидне хрюкотіння та смішки заповнили увесь навколишній простір, канонада ударів, під якими здригалися двері, наростала з кожною секундою. Хлопчик, закривши очі, відчував, як ще сильніше б'ється його налякане серце.

І раптом все стихло.

Хлопчик почув голоси своїх батьків. Вони щось обговорювали внизу, і хлопчик обережно відкрив двері комори, визернувши назовні та запевнившись, що це справді батьки. Він радісно вибіг з комори та кинувся донизу, і, підбігши до батьків, міцно їх обійняв.

— Що сталося, сину? — із здивуванням і дрібкою злості у голосі запитав батько, помітивши безлад у домі.

Гриць, ще наляканий, запинаючись, розказав про маленьких чортят. Але батько, насупившись, нахилився до хлопчика і суворо сказав:

— Ти вже дорослий, і маєш відповідати за свої вчинки, а не вигадувати казки про якихось чортят.

Гриць, засмучений і зніяковілий, опустив погляд на підлогу. Слухаючи настанови батька, як раптом хлопчик почув тихе хрюкотіння і зловісний сміх, що лунав із глибин дому.