Злидні

Коли сталася ця історія, мені ледь виповнилося вісім років. Батько поїхав у відрядження. Ми з мамою в цей вихідний день залишилися самі. Я сидів на підлозі та грався машинками. Мама поралася на кухні. Раптом пролунав дзвінок у двері. Один раз, потім другий і третій, а потім неперервно майже хвилину. Мабуть, хтось затис кнопку. Від несподіванки мати зронила каструлю з чищеною картоплею.

— Хто це хуліганить? — обурилася вона. — Навіть руки помити не встигла. Піду гляну у вічко. Так… Якась бабуся!

— Мамо, а ти її знаєш?

— Ні… Але треба відчинити, раптом щось термінове.

Як тільки мама відкрила двері, до нашої квартири увірвалася жвава бабця. Мені вона чомусь одразу нагадала дику суміш баби Яги з клоуном: бліда, худа та згорблена, зморшкувате обличчя з гачкуватим носом, але її одяг дуже контрастував із зовнішністю. На бабці була надіта яскрава малинова кофта з брошкою, картата спідниця, червоні лаковані туфельки, на руках масивні персні й браслети та на додаток до всього — пофарбоване в яскраво-рудий колір кучеряве волосся, червона помада та довгі бордові нігті, загнуті, наче кігті хижого птаха.

— Ага, нарешті вас вдома застала! — промовила вона докірливо, навіть не привітавшись і не представившись.

Голос бабці звучав неприємно, пискляво та скрипуче, чимось нагадуючи шоу довгоносиків.

— Доброго дня, — перервала її мама. — Чого ви хотіли?

— Не перебивай старших! Ви сюди заселилися дні три тому, наскільки я пам'ятаю?

Мама лише кивнула, шокована такою нахабністю.

— Ага, значить, я права! Уже три дні спати не можу! Ваш син, — вона тикнула в мій бік кігтем, та так, що мене аж струсонуло, а тілом пробігли холодні мурашки, — цілими днями й ночами бігає, тупає, стрибає, наче той кінь! Гупає мені по голові, совісті нема!

— Даруйте, а ви з третього поверху? До речі, як можна до вас звертатися? — запитала мама, склавши руки на грудях. Вона явно хотіла швидше здихатися неприємної сусідки.

— Мене звати Людмила Аркадіївна. Мене всі сусіди поважають! Ні, я з п'ятого поверху. Вже три дні тут живуть, а не знають сусідів! Що за молодь пішла!

— Тоді як мій син може гупати вам по голові, якщо ми на четвертому? Це по-перше. А по-друге, Мишко усі дні до сьогодні був у школі, повертався ввечері, вчив уроки, тихенько грався, потім лягав спати. Тож тупати цілими днями він ніяк не міг. По-третє, він дуже спокійний і вихований, бігає лише надворі…

— Ой, годі вигадувати! — перебила бабця. — Я ще у своєму розумі й чудово чула, як хтось гупав. І почали гупати якраз тоді, коли ви сюди приїхали.

— А ми тут до чого? — відповіла мама сердито, ледь стримуючись, щоб не накричати на набридливу сусідку. — Якщо гупають по голові, то це над вами, а не під вами!

— Наді мною лише горище! І воно надійно закрите, ніякі хулігани там не лазять! Значить, то ваш син гупає, та так голосно, що чути, ніби по голові! Я вимагаю, щоб ви його виховали! Інакше напишу заяву в міліцію! Ви порушуєте шумовий режим!

— Я не тупав! — неочікувано навіть для себе вигукнув я, не в змозі терпіти звинувачення нахабної бабці. — Я не бігаю вдома! Я був у школі!

Людмила Аркадіївна аж замовкла, насупила брови й хвилину гнівно свердлила мене колючими очима, потім пробурмотіла:

— Брешеш, ой брешеш! Ну нічого, знайду на тебе управу! Хам і хуліган, весь у матусю! Понаїхали тут!

З цими словами бабця розвернулася й вийшла з квартири, голосно грюкнувши дверима. Я застиг від подиву та страху. Ще ніколи мене так не принижували й не лаяли, навіть коли в школі ненароком розбив улюблений вазон учительки. Підбіг до мами, притисся до неї й обійняв:

— Мамо, вона мене налякала! 

— Заспокойся, синку, — вона погладила мене по голові. — Сусідка не зробить тобі нічого. Не бійся! Просто старенька вже, може, ввижаються звуки. Я ж знаю, що ти в мене вихований, не шумиш!

Минуло кілька днів. Візит бабці якось забувся. Я ходив сам до школи та додому, поки мама закінчувала ремонт у квартирі, взявши відгул на роботі. Стояла приємна осіння погода, тож я вирішив не вертатися додому одразу, а трохи прогулятися. Ішов вуличками, ганяв голубів, заривався ногами в купки листя — словом, займався такими приємними речами, які в дорослому віці здаються дивними та непотрібними, а дитині надають радість, натхнення та прилив бадьорості перед приготуванням уроків...

Мій піднесений настрій несподівано перервав чийсь скрипучий голос:

— Ага, ось де ти, бешкетнику! Листя розкидаєш? Хуліган! Тебе хіба не вчили, що смітити не можна?

Я здригнувся з переляку. Повільно підняв голову та зустрівся поглядом з Людмилою Аркадіївною. Цього разу вона була в червоному пальті з побитим міллю хутряним коміром, червоному фетровому капелюшку з брошкою та бордовій спідниці — така собі кривава леді. Вона єхидно посміхалася, кривлячи беззубий рот.

— Я… Я не смітив, — ледь видавив із себе. В горлі застрягла в’язка колюча грудка.

— Що ти сказав? Не смітив? А листя хто розкидав?

— Так воно і так скрізь падає, осінь же, — знизав я плечима, дивуючись, чому стара жінка не знає очевидних речей.

— Скрізь? Ах ти ж хамло мале! Ну нічого, я двірнику про тебе все розкажу! Виб’є з тебе мітлою все нахабство! Працю чужу не поважають, от покоління ледарів пішло! До речі, ти з якої школи? Я твоїй учительці теж скаргу напишу, щоб знала, який хуліган у неї вчиться!

Бабця ще вигукувала щось, але я вже не чув — чкурнув через дорогу, а потім дворами добрався до нашого будинку, швидко забіг на поверх і подзвонив у двері. На щастя, мама відкрила зразу. Я закрив двері на замок, став у коридорі та важко дихав, прислухаючись до будь-яких звуків.

— Що з тобою? — занепокоєно спитала мама. — Хто тебе налякав?

— Знову ця… сусідка.

— І що вона?

— Накричала на мене, бо я ніби листя розкидав, хоча воно і так лежить на вулиці, ніхто його не замітав.

Мама похитала головою.