VI

На вулиці засигналив автомобіль, хтось прокричав якусь лайку.

«Ах, як важко... Звідки ці звуки? Вікно? Ще б трохи...» — сутужно минали Златині думки.
Вона захотіла повернутися на ліжку, та не знайшла сил. Раптом Златі згадався вечір напередодні. Вона піднялася та оглянула кімнату.

«Удома. Так, усе гаразд. Кімната, вікно. Гаразд».
Вона перевела погляд на годинник та знову опустилася на подушку. «Ще трішки. Ах, як голова...»

Коли Злата прокинулася вдруге, було вже далеко пополудні. Вона довго лежала й думала, час від часу оглядаючи сліди на зап’ястях. Згодом вона відкинула ковдру, сіла, протерла очі та спроквола піднялася. На кухні Злата випила три склянки води та увімкнула чайник. Останнє повідомлення було від Каті:

«... і потім він каже, з тобою щось сталося, ти на нього напала, а потім вибігла геть і втекла! Що взагалі відбувається?! Що сталося?! З тобою все нормально?»

Коли вода закипіла, Злата всипала чаю до високої прозорої чашки, налила в неї кип’ятку та пішла з чашкою до вітальні. Невелику, але простору кімнатку заливало пообіднє сонце. На підвіконні дрімав кіт. Злата сіла в м’яке крісло перед вікном та заплющила очі. Проміння торкалося її обличчя. Вона зробила ковток і подумки заговорила до кота. Злата знала, що він її не чує, а якби чув, то не зрозумів би, але вона відчувала потребу висловити те, що для себе відкрила — що тепер було для неї водночас простим, таким, що Злата дивувалася, як не знала цього раніше, та водночас глибоким.

«Знаєш, зі мною вчора стільки сталося. Навіть не хочеться переповідати. Та я зрозуміла дещо важливе: логіка й раціональність — це зовсім не найважливіше. Навіть якщо не все логічно, це ще не підстава не вірити собі. Бо душа знає більше, ніж вміщує розум. Душа — це світло, розум — це шлях. Світло освітлює шлях».

І Злата знову сьорбнула гарячий чай.