V

По стінці душової стукотіла вода. Злата заплющила очі та ступила під напористий струмінь.

«Чому я тут? Заради чого? Заради себе? Заради нього? А він? Теж заради себе?»

Вона закрила обличчя долонями та декілька хвилин нерухомо слухала, як шумить вода. Тоді Злата опустила руки й повернула ручку змішувача. Їй перехопило подих.
«Ах, як холодно!» Знову повернула ручку. «Так, так краще, так краще...» Одягаючи халат, Злата помітила своє відображення в дзеркалі на стіні. «Думаєш, ти робиш те, чого справді хочеш?» — запитала вона у відображення.

Краплини води стікали по її мокрому скуйовдженому волоссю. Злата одягла халат та увійшла до кімнати. Торшери обабіч ліжка заливали інтер’єр м’яким приглушеним світлом. На столику стояла відкоркована пляшка вина і два келихи. Злата сіла на ліжко та спробувала себе заспокоїти.

«Гаразд, усе гаразд, потрібно лишень глибоко вдихнути та видихнути. Я тільки трохи перебрала зі спиртним. Таке зі всіма буває, все гаразд».
Її погляд зупинився на книжковій шафі. Злата підвелася та підійшла до полиць, тісно заповнених книгами. «Напевне, це книги його батьків, він розповідав». Златі згадалося, як у дитинстві вона знаходила якусь товсту книгу, відкривала її на випадковій сторінці, читала перше речення, яке потрапляло в очі, і думала, що це її особисте послання від всесвіту, яке саме на цій сторінці, саме в цьому місці весь час чекало саме на неї. І тепер її рука теж потяглася до найгрубшої книжки, що стояла на рівні очей. Книга виявилася доволі важкою, у твердій палітурці. В цій частині кімнати було занадто тьмяно, щоб розібрати назву, літери майже повністю зливалися з палітуркою. Розгорнувши книгу, Злата підійшла ближче до торшера та прочитала уривок.

«... він довго та уважно дивився їй у вічі, а тоді запитав: „Те, що ти пропонуєш — цього хоче твоє тіло, але чи прагне цього твоя душа?“ Вона... »

Ці слова, які прочитала Злата, увібрали в себе та здетонували усе, що їй досі не вдавалося висловити і що вона силкувалася ігнорувати. Половинки книги глухо хлопнули. Злата поставила її на полицю і якусь мить мовчки стояла біля шафи, а тоді нервово засміялася та заговорила вголос сама до себе:

«То ось чому я тут! Бо цього прагне моя душа? Саме тому! Яке безглуздя!.. Як і весь цей день. Природньо, фізіологія, свято, подарунок, терпить, задоволення! Що ж це таке?! Логічно, раціонально, буде мати вигляд... І більше нічого не треба. Не потрібно відчувати, не треба душі. Ні, це зайве! Треба тільки веселитися, розслаблятися, фізіологія, стосунки, задоволення, усі так роблять, бла-бла-бла! Такі люди, таке життя, перестань себе накручувати, перестань драматизувати, усе нормально! Нормально, раціонально... Побачиш, зрозумієш, несерйозно. Ні-ні. Високі матерії. Ні, я більше не хочу. Це все не моє, це ваше. Так, ваше, — обличчя Злати зморщилося. — І я на себе злилася... Смішно! Як смішно! Де мої речі?»

Злата схопила сумочку, зачинилася у ванній та стала спішно перевдягатись знову у свій одяг.
«Цей одяг — „бо тобі треба щось сучасне“ — ні, не потрібно. Мені подобається те, що мені подобається». Злата перевдяглася, набрала в долоні холодної води, плеснула нею в обличчя, підняла голову й знову побачила себе в дзеркалі.

«Це я, але не я. Тамта я. А тут я — вже інша я. Так».
Цієї миті рипнули двері в кімнату. Злата оглянулася.
— Я повернувся. Тепер у нас є все, що потрібно, — прозвучав його голос. — Ти де? Ти ще у ванній?
Злата інстинктивно увімкнула воду.
— А, зрозуміло-зрозуміло. Я на тебе зачекаю. Хе-хе. — Злата чула, як він неспішно пройшов за дверима ванної. — Я поки наллю нам вина.
Через скількись часу Злата вимкнула воду та відхилила двері. Двері зрадливо скрипнули, і вона зупинилася. У кімнаті нікого не було.
«Де він? Вийшов? Ні, двері на балкон відчинені. Напевне, він на балконі».

Вона обережно висунулася з-за дверей та нечутними кроками хотіла вийти з кімнати.
— О, ти вже! — голос прозвучав у Злати за спиною, і наступної миті його руки торкнулися її талії. Злата заціпеніла. Вона відчула на шиї його дихання. Однією рукою він провів по її волоссю. Усе всередині Злати напружено стислося.

— А хіба у ванній не було халату? Та яка різниця, ти у всьому гарна.
— Послухай, я... — почала Злата.
Його долоня опустилася на її плече й повільно ковзнула спиною знову на талію. Злата зробила крок уперед та повернулась до нього обличчям. Його порожні очі розширилися та виказували подив. На кілька секунд він спинився, тоді лукаво, однією половиною обличчя, усміхнувся та запитав: — Ти чого? Щось не так? Може, вип’ємо трохи вина, розслабимося?

— Ні, я більше не хочу розслаблятися, — відказала Злата й зробила ще крок назад.
— Так, вибач, я розумію. Я теж хвилююся. Може, тоді просто сядемо і поговоримо?

Усе ще збуджена, Злата не помітила ненатуральної інтонації його фраз і те, як його постать, наближаючись, заледь похитувалася. Златі здалося, що найкращим рішенням, справді, буде відкрито все пояснити.
— Сядьмо? — повторив він, узявши Злату за руку, і вони сіли на край ліжка. — Розкажи мені. Я бачу — щось не так.

— Розумієш... — почала Злата невпевнено. Вона опустила голову й дивилася на складку на білій постелі. — Це... Це не повинно бути так. Тобто, здається, я не хочу, аби все сталось ось так. Іншого разу не буде і... Мені справді хочеться, аби він був особливий, розумієш? Тобто мені не потрібно нічого особливого, ні, зрозумій, я хочу сказати тільки, що для мене це значить більше, ніж... — Він піднявся та підійшов до вікна. — Це немовби поділитися частинкою себе. Для цього повинен бути зв’язок...Зв’язок між душами і... Це почуття повинне бути чистим, щирим і... Я не впевнена. Справді, я не хочу переконувати себе, я хочу знати, відчувати, що я сама цього хочу, розумієш? Я знаю, що, можливо, ти сподівався, тобто так, ти сподівався не на це, та... Пробач. Це банально, але... — Хвилювання до межі переповнило Злату, і їй зовсім не вдавалося передати словами те, що вона відчувала. По її щоці потекла сльоза. Злата підвела голову й глянула на нього. Її погляд відчайдушно шукав розуміння.