ІV

— Наше таксі вже майже тут, йдемо?
— Йдемо, — кивнула Злата.
— А ти не така безнадійна, як мені здавалося. Бачиш, я ж казала, що все буде якнайкраще! Розкажеш зранку, як усе минуло, — сказала Катя схвально-іронічно.
— Домовилися, — відповіла Злата. — Ти ще залишаєшся?
— Не з вами ж мені їхати! — чмихнула Катя. — Так, я залишуся ще на трохи. Бувай, побачимося, — додала Катя, уже не оглядаючись, і зникла в натовпі, що танцював.

Світло фар розрізало щільну темряву порожніх вулиць. У салоні стояв неприємний синтетичний запах автомобільного освіжувача.
— Нам ще довго їхати?
— Не дуже, дороги зараз вільні, але це за містом. Сідай ближче. — Він обійняв Златині плечі. — Як тобі? Сподобався вечір?

— Так, було добре, — відповіла Злата.
— І мені. Та найкраще те, що тепер нам уже ніхто не заважає.

Що довше їхав автомобіль, то більш нестерпним ставав запах освіжувача. Злата відсунулася ближче до скла, натисла кнопку — і шибка опустилася вниз. Студене повітря обдало її обличчя. У салон долітав розмірений шум двигуна. Водій на мить глянув у дзеркало заднього виду. Злата встигла спіймати його погляд.

«Який цей погляд? Без емоцій, хіба що втомлений. Про що він думає? Чи думає щось про нас, чи для нього всі пасажири на одне лице? Здається, він віку мого тата. Тільки з вусами. Це додає декілька років».
Наступна Златина думка насправді виникла з попередньої, проте Злата не була до неї готова. Ця думка втрутилася в її міркування ніби без дозволу:

«А що б він думав, якби на моєму місці була його донька?»
Ця думка зачепила щось таке, що, Злата була певна, залишило її кілька годин тому, після того, як Катя подала їй склянку.
Злата прищулилася. «Я не маю до нього жодного стосунку, він не має до мене. Тим паче до того, що, коли та як я збираюся робити! Треба ж таке подумати. Мабуть, ще алкоголь».
Але нечітке відчуття, що не подобалося Златі, увесь час неспокійно просочувалося крізь раціональність її аргументів.

Щось клацнуло, і яскраве світло салонної лампочки боляче вразило зір. — Приїхали, — констатував водій.