ІІ

Під ногами тріскотів розігрітий парковий гравій. Дрібні камінці час од часу залітали Златі в босоніжки. Десь позаду чулося гудіння міста. Обабіч доріжки поскрипували гойдалки та галасували діти. Урбаністичний пейзаж акварельними контурами та теплом кольорів помалу витісняв на задній план решту Златиних думок.

«Чудово жити ближче до природи, але міста теж чимось приваблюють. Текстура життя тут густіша, насиченіша. І найцікавіше те, які історії знають усі ці будинки, дороги, парки, мости. Скільки хитросплетінь долі вони бачили. Скільки спогадів із ними пов’язано — веселих, сумних, дорослих, дитячих...» — міркуючи, Злата незчулася, як опинилася під дверима квартири. Удома ще нікого не було. Після домашніх справ Злата заварила чай, узяла щоденник, ручку, півлежачи сіла на ліжку та почала писати:

***

... і я не знала, що відповісти так, аби це прозвучало правильно. Я згадувала своє дитинство. На щастя, зі мною не сталося нічого подібного. Та чи було воно щасливим? Я не знаю. Можливо, сам той факт, що я не маю відповіді, уже свідчить, що воно могло бути кращим.

Мої батьки майже повністю різні. Чудові поокремо, вибухова суміш разом. Деколи я зовсім не уявляю, що могло зацікавити їх одне в одному. Напевне, цей той випадок, коли протилежності притягнулися. Думаю, якби не з’явилася я, вони б уже давно не були разом. Яке б тоді в них було життя? Цілком імовірно, набагато щасливіше. Але, щоб у мене була «повноцінна сім’я» та «нормальне життя», вони пожертвували молодістю, планами, мріями. І я це розумію. Справді. Та це був їхній вибір, правильно? Моєї думки ніхто не запитував. А тепер, спеціально чи ні, вони хочуть і мене підлаштувати під це визначення «повноцінної сім’ї».

Я вже не дитина, але вони досі разом. Чому? Бо вже пізно щось змінювати. Бо в такому разі потрібно буде визнати, що все попереднє життя «не склалося». Але до чого веде теперішній стан речей? Тільки до того, що кожен дедалі більше усамітнюється у своєму особистому світі, адже світ спільний уже давно втратив зміст.

Найгірше, коли вони стараються щось довести одне одному, і кожен хоче, аби я стала на його сторону. Але хіба я можу? Навіть якби могла, це було б неправильно, адже все це робиться тільки з однією метою — безапеляційно звинуватити іншого. А тоді вони дивляться на мене так, наче я не виправдала сподівань. І далі — «за сценарієм». Чи вдасться колись розплутати цей клубок? Не знаю.

Утім, в нас було так багато моментів, за які я вдячна долі. Напевне, найкраще просто призвичаїти себе до того, що за чимось хорошим обов’язково слідує щось неприємне, тоді знову хороше, тоді знову драма — розчаровуватися стає не так прикро, щоправда, радіти теж не так радісно. Але хіба в житті не завжди так? Після бурі затишшя, після затишшя знову буря.

#златафілософ #блаблабла :)

Отож я не скаржуся, але, коли в мене буде сім’я, багато речей я точно буду робити не так, як роблять мої батьки.

Прийшов кіт і не дає писати. Йому потрібна увага тут і зараз, зволікання не приймаються :) Деколи мені здається, він думає, що це не він живе з нами, а ми живемо у його квартирі. Пухнасте чудо не можна не любити!

***

Злата відклала щоденник, і теплий грубий кіт усівся в неї на животі.

...

Прокинулася Злата тривожною й не могла зрозуміти, чому. «Часу ще вдосталь, решта теж усе гаразд. Звідки знову це відчуття? А може... сказати, що погано почуваюся або захворіла?.. Та який це буде мати вигляд? Типово в моєму стилі. Які дурниці! Не можна поводитися так несерйозно. Погодилася — отже, погодилася; вирішила — значить, вирішила. Крапка. Та й навіщо ці крайнощі — сьогоднішній вечір мене ні до чого не зобов’язує; якщо мені щось буде не до вподоби, я зможу взяти та піти геть. Правильно? Правильно», — підтвердила Злата сама собі, дивуючись логічності та послідовності своїх думок.