І

— Ну, перестань, перестань, будь ласка! Я вже не раз казала, що ці твої книжні ідеали постійно не дають тобі бути, як усі нормальні люди. Треба було в дитинстві виганяти тебе на вулицю, а не давати читати книжки з ранку до ночі. Тепер виросло лишенько з розуму — придумала собі ідеальне життя і не можеш жити в реальному!

На останніх словах Катя, як зазвичай несвідомо роблять люди, коли їх слухають, але не чують, підвищила голос, аби переконати Злату, якщо не аргументами, то хоча б їхньою гучністю. Вона невдоволено відвела свій чіпкий погляд, зітхнула та все ще збуджено піднесла до вуст чашку й зробила ковток, хоч чашка була вже порожня.

Кінчики губ Злати опустилися, і вона потупилась у якусь невидиму точку в просторі. «Чому зі мною так складно? Я не знаю. Здається, ніхто через це не хвилюється. Але що я можу зробити, коли відчуваю, що це... Не так? Нехай я не здатна відстояти свою позицію, нехай це й не позиція навіть, але ж вона нікому не шкодить. Хіба вона не може мати права на існування?»

Серветка, яку Злата від початку розмови складала та розкладала в руках, надірвалася. Злата склала серветку ще раз: так, щоб розриву не було видно, та відклала її вбік.

«Урешті, цей фасад логічних міркувань прикриває лише той факт, що кожного разу, коли я чиню всупереч своєму внутрішньому відчуттю та роблю так, як роблять “нормальні люди”, воно опісля нікуди не зникає. Це наче йти наперекір компасу: можна як завгодно довго рухатися в іншому напрямку, та стрілка від цього не перестане вказувати на північ. У таких ситуаціях мені здається, я живу не своїм життям; живу чужими питаннями та чужими відповідями. Для чого ж тоді я така, якою я є? А можливо, і справді я ніяк не можу подорослішати. Якщо людину формує оточення — так і є. Моїм завше були книги, історії та одна чи дві подруги. Катя різка, проте вона відверта й не стане радити недоброго. Утім, що в цьому нового? Я, як завжди, сама не можу розібратися, чого хочу».

Подібні роздуми неодмінно, рано чи пізно, доводили Злату до того, що вона починала злитися на себе через постійну невизначеність у поглядах, а цього разу ще й тому, що через цю невизначеність її розмова з подругою набувала неприємного тону.

— Пробач. Ти ж мене знаєш — усе не як у людей. Жменя брухту замість мізків, — погляд Злати устиг спіймати коротку поблажливу посмішку на Катіному обличчі, — мені, чомусь... Просто не вдається ставитись до цього так легко, як тобі, і я не маю гадки, як... Здається, воно повинне йти звідкись зсередини, розумієш? Тобто я маю на увазі, відчуваєш щось до людини, а тоді все решта...

Катя пильно зиркнула Златі у вічі, пробуючи вивідати з них, чи дійсно Злата вірить у те, що каже. Відтак її відповідь прозвучала рівним, безпристрасним голосом, з виразно байдужої, навіть відчуженої інтонації якого слідувало, що те, про що Катя збиралася розповісти, уже настільки багато разів займало її думки та не знаходило в них пояснення, що тепер вона дивилася на ситуацію радше не як учасник, а як сторонній спостерігач, який більше не хоче вплутуватись у те, що відбулося, бо знає, що він не в силі щось змінити.

— Зсередини, почуття... Ти, може, хочеш сказати — кохання? Любов? — запитала Катя презирливо. — Ці словечка чогось варті десь приблизно в тому віці, коли ти вже не дитина, але ще не доросла, і зовсім не розумієш, як насправді працює життя. Голова забита романтикою, мріями, зітханнями і рештою дурниць «зсередини». Але знаєш, це нормально, це навіть логічно, тому що все навколо тебе сприяє тому, аби підтримувати ці фантазії. У дитинстві та юності всі старанно оточують тебе вірою в щастя. Але насправді дорослі хочуть дати тобі те, чого самі вже не мають. А можливо, ніколи й не мали. Та як і всі ілюзії, ця пастораль рано чи пізно обривається, і що менше в тебе було сподівань та очікувань, то легше її відпустити. Знаєш, як це стається? Доволі нехитро. — Обличчя Каті стало напруженішим. — Однієї ночі я прокинулася, спочатку сама не могла второпати, від чого, звідкись лунали якісь незрозумілі звуки, схожі на крики. Спочатку я заплющила очі й старалася знову заснути. Та що більше я старалася, то гірше мені вдавалося. Тоді я розкрила ковдру і в темряві, у своїй дитячій піжамі боязко ступила на холодний паркет. Аня ще спала. Нечутними кроками я підійшла до дверей і виглянула в коридор. Крики продовжувалися. Голоси ставали гучнішими, виразнішими. Якоїсь миті їх перебив хрускіт розбитого скла. На протилежний кінець коридору падало світло з кухні. Я заглядаю — на підлозі лежать уламки скла, мама стоїть біля вікна, щоки червоні, розпухлі, волосся розпатлане. Тато знову щось крикнув, вдарив кулаком по столі — Катя не зауважила, як на цих словах її долоня теж стислася в кулак — тоді закрив обличчя руками й опустив голову.

— Катя? Йди до своєї кімнати, — сказав він помітивши мене.
— Мам... Тату? — я відчувала, як сльози стоять у моїх очах, а в грудях проти волі підіймається щось таке, що відбирає слова.
Мама глипнула на мене, підбігла, опустилася на коліна, обійняла й сутужно водила рукою по моїй спині.

— Катюню, ми з татом... Ти біжи в ліжко, не хвилюйся, добре? А я за хвилинку прийду до вас, гаразд? Біжи швиденько, поки Аня не прокинулася й не злякалася.
Але Аня вже стояла позаду й дивилася на все своїми широкими невинними дитячими очицями; рученята тримають улюблену ляльку. Мама заплакала, узяла нас за руки та хотіла відвести в кімнату.

— Ходімо, дівчатка, усе гаразд, все гаразд.
— Задоволена? Ти задоволена, скажи?! — громом розрізав простір татів голос.
Мама відпустила мою руку, повернулась, підійшла до нього та розлючено, надірвано, прокричала прямо в обличчя:
— Не при них! Не смій!
На татовому обличчі проступила якась потворна суміш злості та зневаги. Катя глибоко вдихнула та неспішно випустила повітря носом:
— Хочеш вір, хочеш ні, але тоді я відчула, що життя, яким воно було до цього, закінчилося, і далі буде вже щось зовсім протилежне. Ті уламки на підлозі ніби стали уламками мого дитинства. Я не знаю, звідки прийшло це відчуття. Можливо, з того, що сталося далі. Можливо, з маминого голосу — у ньому була якась така гірка невідворотність, про існування якої я раніше не здогадувалася. А може, з того, як на це відреагувала Аня — ніяк. Її обличчя ніби застигло; на ньому не було жодних емоцій. Малеча потім ще майже рік ні з ким не говорила. Жодного слова, уявляєш? Одного разу вона впала з велосипеда, розбила коліно. Що діти роблять у таких випадках? А вона тільки сіла й дивиться мовчки, як кров тече. Не знаю, але це відчуття, звідки б воно не взялося, не помилилося.