34: Подих Вогняних Піків

Повітря на вершинах було просякнуте попелом і тріумфом. Ліса лежала на камінні; її тіло здавалося прозорим, а крізь шкіру все ще пульсувало Золото, повільно холонучи. Ті нечисленні дракони в людській подобі, що встигли запалити Піки та прийти на допомогу Айвісу, завмерли, дивлячись на поле бою.

​Рейн рухнув на коліна поруч із нею. Його руки, зазвичай такі впевнені, коли він тримав меч Судді, тепер розпачливо тремтіли. Він підхопив її в обійми, пригортаючи до себе, немов намагаючись захистити від усього світу.

​— Ліса… ну що ж ти… — його голос зривався. — Ти більше не одна. Етерісу більше не потрібне самопожертвування Золотої крові. Чуєш? Досить з нас цієї історії, — шепотів він, витираючи кров з її обличчя та заправляючи за вухо обпалене пасмо волосся.

​— Рейн… — сухий, ледь чутний шелест зірвався з її губ.

​— Так, моя маленька? Я тут, я поруч! — він припав до неї, ловлячи кожен подих.

​Варіан, що стояв трохи віддалік, важко видихнув і підійшов ближче. Його погляд був спрямований на горизонт, де небо почало світлішати.

​— Рейн, відпусти її трохи, ти її зараз просто задушиш, — голос Варіана був сухим, але в ньому чулося полегшення. — Ходімо. Нам усім треба перепочити. Лісі — понад усе. Владика Тіріон чекає. Зміни вже не просто стукають у двері — вони виламали їх із корінням.

​Ксанта зробила крок уперед. Її очі, зазвичай холодні та розважливі, тепер палахкотіли диким, гарячковим світлом. Вона обвела рукою поле битви, де Ліса змусила Тишу поглинути армію Тіней.

​— Ви ж розумієте, що вона зробила? — Ксанта глянула на присутніх. — Така міць… вбивство Тишею. Хто взагалі міг до такого додуматися? Позбавити Тіні їхньої суті… вона не просто перемогла, вона змінила саму природу смерті для Тіней. Це мистецтво нищення самої Пустоти.

​У цю мить дракони, що стояли навколо в людській подобі, одночасно завмерли. Як єдиний організм, вони приклали кулаки до сердець. Пролунав глухий, потужний удар — звук, від якого здригнулися самі гори. Вони синхронно схилили голови перед тендітною дівчиною на руках Судді. Це було безмовне визнання рівної. Визнання сили, здатної переписати закони світобудови.

​Срібний чертог Тіріона

​Владика драконів, Тіріон, був величним і статним. Його луска в істинному за подобою була чистісіньким Сріблом, таким самим, як у Рейна, і в людській подобі цю спорідненість підкреслювала сталь в очах та платинова довга коса.

​Його палац у Вогняних Піках був висічений із білого каменю та залитий розплавленим сріблом, що застигло вигадливими візерунками на стінах. Це було місце абсолютної тиші та безпеки. Лісу перенесли до величезних покоїв, де ліжко було застелене шкурами снігових барсів, а повітря напоєне ароматом гірських трав.

​У покоях панували сутінки, які розганяло лише мерехтіння каміна та холодне місячне світло, що відбивалося від срібних стін. Ліса спала на величезному ліжку, потопаючи в хутряних накидках. Після всього, що сталося на Вогняних Піках, вона здавалася майже невагомою — маленька, виснажена, але нарешті нерухома.

​Її друзі розташувалися поруч, охороняючи цей крихкий спокій. Нікс умостився на широкому підвіконні, дивлячись на темні зазубрини гір. Тор важко дихав у масивному кріслі, а Еліан завмер біля каміна, ворушачи кочергою вугілля.

​— Знаєте, — тихо почав Еліан, не відриваючи погляду від вогню, — я тільки зараз усвідомив, що ми жодного разу не бачили її просто спокійною. З того самого моменту, як її вирвали з рідного світу, життя Ліси перетворилося на суцільний марафон.

​— Це точно, — відгукнувся Нікс із підвіконня, не обертаючись. — Спочатку нескінченна втеча від Тіней, коли за кожним деревом ввижалася смерть. Потім Айвіс, який просто виставив її за ворота, заледве вона встигла прийти до тями.

​Тор поворухнувся, і крісло під ним жалібно скрипнуло.

​— А Академія Горну? — прогудів він. — Поки інші вивчали магію, вона вчилася виживати, та ще й під виглядом хлопця. Намагатися стримувати силу Срібла, коли вона розриває тебе зсередини — я не знаю, з чого зроблена ця дівчина.

​Еліан кинув кочергу і повернувся до ліжка.

​— І Рада… Ці стерв’ятники ж не просто шукали спадкоємця Золотої Іскри. Вони вистежували, щоб «вирішити проблему» остаточно. Вони хотіли контролю, а отримали Тишу.

​— Вона просто всіх переграла, — Нікс зістрибнув із підвіконня і підійшов ближче, дивлячись на сплячу Лісу. — Наче в якийсь момент їй усе це остогидло. Ці правила, цей вічний обов’язок, ці переслідування. Вона зібрала все Золото, вдарила Тишею так, що здригнувся Етеріс, і просто… лягла відпочити. Сама закрила всі питання. Найграндіозніший спосіб сказати світові: «Дайте мені спокій».

​Тор коротко хмикнув, і в цьому звуці була глибока повага.

​— І ніхто ж тепер не наважиться її розбудити. Вона зробила все сама. Тепер наша черга охороняти її сон.

​Вони замовкли, слухаючи, як тріщать дрова. Ліса спала. Вперше їй не потрібно було ні боротися, ні ховатися.

​Поки вона спала, внизу, у головному залі, вирішувалася доля світу:

​— Рада… їх залишилося занадто мало, — цідив Варіан, дивлячись на Тіріона. — Вони намагаються щось диктувати, посилатися на старі сувої та трактати, але їхній час минув. Старий Етеріс розсипається на порох під ногами Золотої Іскри.

​— Де Еребус? — різко запитав Рейн, не обертаючись. Він стояв біля вікна, дивлячись у бік покоїв Ліси.

​— Зник, — відгукнувся Тіріон. Його голос звучав як дзвін чистого металу. — Але це вже не має значення. Ліса змінила правила гри. Етеріс більше не буде таким, як раніше. Вона не просто вбила армію. Вона вбила саму суть страху. Тепер нам потрібно навчити Етеріс жити з цією новою свободою.

​Тіріон подивився на Рейна:

​— Нам потрібно зібрати все, що залишилося, по шматочках. Але зібрати інакше. Нам доведеться змінювати саму суть життя тут. Правила, закони, стосунки між кров’ю та магією. Ми маємо підготувати ґрунт до того, як вона прокинеться.

​— Вона заслужила світ, у якому їй не доведеться вмирати, щоб урятувати нас, — відрізав Рейн. — І я особисто перепишу кожен закон Етеріса, щоб було саме так.