33: Глас Тиші

На вершині хребта вітер не просто вив — він захлинався золотим полум’ям, що ревло в давніх чашах. Еребус стояв навпроти Ліси, огорнутий багряним маревом, яке здавалося живою раною на тлі незаймано-чистого світла Піків. Він дивився на неї, і в його очах, позбавлених зіниць, відбивалося не презирство, а крижане впізнавання.

​— Ти донька свого батька, — його голос пролунав як скрегіт металу по кістці, змушуючи повітря вібрувати. — Кайрос теж вірив, що зможе перехитрити саму Темряву. Я бачив його в кайданах, із перебитими крилами, але з такою самою зухвалою іскрою в очах. Де він тепер? Його золото згасло в багнюці Ради, а ти... ти просто жалюгідний відблиск тієї пожежі.

​— Ти помиляєшся, Еребусе, — прошепотіла вона, і її голос, посилений магією творення, рознісся над горами громовим луною. — Я не відблиск. Я — системна помилка у твоєму ідеальному кошмарі.

​Ліса стояла, широко розставивши ноги, щоб не впасти. Кров уже не просто капала з носа — вона стікала по підборіддю, бруднячи комір, але Ліса цього не помічала. У її мозку, навченому у світі графіків та формул, зараз розгорталася надскладна архітектурна схема.

​Досвід у конкурі та вольтижуванні підказував їй точний таймінг і траєкторію кожного потоку, перетворюючи магію на зрозумілий розрахунок центробіжної сили та балансу. Вона використовувала знання фізики рухів як ключ, зламуючи саму суть енергії Етеріса й вишиковуючи її в єдиний, нищівний резонанс.

​Рейн і Варіан вчили її, що «Вбити Тишею» — це вища майстерність точкового удару, доступна лише найвидатнішим майстрам Срібла. Це був спосіб обірвати нитку життя одного ворога так непомітно, що він не встигав навіть усвідомити свою смерть. Але Ліса бачила це інакше. Вона не бачила окремих ворогів. Вона бачила єдину, пульсуючу мережу темряви, що обплутала світ.

​В Айвісі Рейн раптом скрикнув, схопившись за кулон на грудях. Він палав так, наче його занурили в сонце. Розуміючи, що Ліса на межі самоспалення, Рейн відкинув мечі. Він заплющив очі, провалюючись у глибокий транс, і крізь тисячі миль простягнув їй свої ментальні руки. Він не просто давав їй силу — він став її «заземленням», приймаючи на себе панське перевантаження енергії.

​Ліса відчула його. «Тримай мене, Рейне...» — майнуло у свідомості.

​Вона розправила плечі. За її спиною, із золотого туману й люті Піків, виткався велетенський силует Золотого Дракона. Його крила, здавалося, підпирали небо, а очі сяяли, як дві наднові зірки. Ліса розкинула руки, і тисячі золотих ниток протягнулися від її пальців до кожної Тіні в Етерісі.

​— Ти пишався їхньою кількістю? — Ліса подивилася на Еребуса з лякаючою жалістю. — Тепер дивись, як вони замовкнуть. Усі. Одразу.

​Вона зробила різкий ривок руками, немов розриваючи невидиме полотно.

​Світ не вибухнув. Світ оглух. Це був колосальний, абсолютний вакуум. Тисячі Тіней під стінами Айвіса, легіони, що маршували долинами, і особисті гвардійці Еребуса за його спиною — всі вони одночасно завмерли. Наступної миті тиша стала вловимою на дотик, важкою, як свинець. Вона розчавила їх зсередини. Армія ворога розсипалася на сірий попіл, не видавши жодного стогону. По всьому Етерісу настала тиша, від якої дзвеніло у вухах.

​Ліса ледь дихала. Золотий дракон за її спиною повільно танув, залишаючи по собі лише іскри. Вона подивилася на Еребуса, який ледь тримався на ногах — без своєї армії він здавався раптово постарілим і вразливим. Багряне марево навколо нього металося, як загнаний звір.

​— Хто ти без них?! — вигукнула Ліса, захлинаючись кашлем. — Просто тінь у купі попелу! Я не знаю, як тебе запечатати... поки що. Але я знайду спосіб. Забирайся у свою нору!

​Еребус заричав. Золоте світло Піків обпікало його, позбавляючи можливості навіть ударити у відповідь. Розуміючи, що сьогодні він програв партію дівчиську з  серцем дракона, він перетворився на чорну вирву. Багряне марево схлопнулося, забираючи його геть, у темряву цитаделі.

​Сили покинули Лісу миттєво. Вона впала на коліна, відчуваючи, як холодне каміння Піків б’є по суглобах. Вона спробувала... у неї вийшло. Вона врятувала їх усіх ціною власної свідомості.

​Ліса впала обличчям на землю, у золотий пил. Її очі залишалися розплющеними, і в них усе ще відбивалася згасаюча заграва великої перемоги.