32: Гамбіт Золотої Іскри

Ніч над Етерісом перестала бути часом темряви. Коли дванадцять драконів розбили кристали на вершинах покинутого хребта, світ здригнувся. Стовпи чистого золотого полум’я прошили хмари, перетворюючи небо на сяючий купол.

​У столиці, в залах Вищої Ради, запанував параліч. Старійшини, які ще мить тому сперечалися про страти, застигли біля панорамних вікон. Їхні обличчя, бліді в цьому неприродному світлі, спотворилися від жаху та благоговіння. По всьому континенту люди виходили на вулиці. Бачачи вогонь, що не горів тисячу років, тисячі жителів Етеріса, не змовляючись, падали на коліна, звертаючи обличчя до Золотого вогню. Вони вірили, що Золоті дракони повернулися.

​Але поки світ молився, Ліса вела свою гру.

​На підступах до Айвіса загін завмер, дивлячись на заграву. Еліан і Рейн були впевнені, що все йде за їхнім планом: запалити маяки як приманку і дати бій у поселенні. Вони не знали одного — Ліса обманула їх усіх.

​Поки її вчили дисципліні Срібла, її мозок, звиклий до логіки іншого світу, адаптував кожне правило під майбутню міць Золота. Вона не просто «вбирала» знання — вона переписувала їх. Ліса відчувала, що магія Творення дає їй можливості, про які дракони навіть не сміли мріяти. Для них магія була стихією, для неї — структурою простору, яку можна розрізати й перекроїти.

​Вона оговталася набагато швидше, ніж показала Рейну. Коли вони заряджали кристали, і вона відчула його тепло, його любов — це стало останнім елементом рівняння. Ця енергія дала їй ту саму надлишкову міць, необхідну для її «Плану Трьох Обманів». Вона відчувала в собі сили звернути гори, але продовжувала грати роль виснаженої жертви, щоб ніхто не встиг їй завадити.

​— Дракони Ксанти вже розвернулися, — Ліса випрямилася в сідлі, і в її голосі більше не було слабкості. — Вони йдуть до Айвіса. Еліане, Рейне, Ніксе — входьте в поселення. Захистіть людей.

​— Ліса, ти ледь жива, яке поселення?! — Рейн спробував перехопити її поводи, але його рука пройшла крізь золотисте марево.

​Ліса подивилася на нього з ніжністю і лякаючою рішучістю:

— Я відчуваю більше, ніж ти думаєш, Рейне. Дякую за тепло… воно мені дуже знадобилося. Йдіть. Золото відродилося.

​Поки легіони Тіней стягувалися до Піків, очікуючи там побачити армію, і поки в Айвісі закипала битва, Ліса реалізувала свій головний козир. Вона не збиралася ховатися за спинами друзів.

​Вона заплющила очі й «постукала» прямо в свідомість Еребуса — грубо, зухвало, вириваючи його зі стану тріумфу. Вона використала запалені Піки як колосальні антени-підсилювачі.

​У своїй цитаделі Еребус скрикнув, коли багряне марево в його покоях раптово прорізала золота нитка.

​— Ось ти де… — прошипів він, готуючись обрушити свою волю на дівчисько.

​Але Ліса не стала чекати. Вона зробила те, чого не очікував ніхто в цьому світі: вона буквально розрізала тканину простору між Айвісом і лігвом ворога. Одним потужним ривком творчої сили вона захопила Еребуса в кокон своєї волі.

​Мить сліпучого спалаху — і Еребус, страшний у своєму гніві, виявив, що ґрунт пішов у нього з-під ніг.

​Він опинився на самому краї гірського хребта палаючих Піків. Навколо ревло золоте полум’я давніх маяків, випалюючи саму суть темряви. Прямо перед ним, на вершині світу, стояла Ліса. Сама. Без захисників, без драконів, без Срібного Судді.

​Вона привела його на поєдинок туди, де його Тіні були безсилі проти первісного світла.

​— Ти думав, я буду ховатися в стінах Айвіса? — Ліса ступила назустріч Богу Тіней, і під її ногами розквітали золоті іскри. — Ти шукав мене на Піках, Еребусе. Я тут. Прийшов за Іскрою? Спробуй взяти.