27: Право голосу

Ельдаріс разюче відрізнявся від Айвіса. Якщо в Айвісі панував дух прадавнього лісу — з його вигадливими, часом хаотичними будівлями лісовиків, що здавалися частиною живих хащ, — то Ельдаріс був втіленням військової суворості. Тут природа підкорялася волі воїна. Будинки в кронах дерев були не просто прихистком, а зміцненими пунктами з чіткими лініями та надійними мостами.

​Ліса йшла центральною площею, відчуваючи на собі сотні поглядів. Жителі Ельдаріса, одягнені у свою бездоганну уніформу — вузькі штани, високі чоботи та закриті жакети під горло зі щільного матового матеріалу — завмирали при її появі. В їхніх очах змішувалися підозра та мимовільне захоплення.

​Вона виглядала як передвісниця бурі. Бліда, з довгим рудим волоссям, зібраним у високий хвіст і заплетеним у тугу косу, Ліса йшла твердим кроком. Пов’язки більше не було. Тепер усі бачили її особливість: ліве око — Срібний зір, холодне сяйво давньої магії. Праве — звичайне, глибоке каре. Воно здавалося «порожнім», позбавленим будь-якої магічної присутності, що робило її вигляд ще дивнішим і привабливішим. Наче й не було того золотого проблиску.

​Вона йшла на звуки суперечки до центральної площі, де в кільці каміння бушувало величезне багаття.

​— Як він її знайшов? — Варіан заледве стримував крик, нависаючи над Рейном. — Ти бачив те золото? Чому кулон у тебе? Вона зняла його, і Еребус з'явився, немов на поклик?

​Рейн не відвів погляду. Його очі горіли чимось схожим на фанатичну віру.

​— Вона сама його одягла. Варіане, якби ти бачив, як вона стояла там...

​— Бачив що? Як вас ледь не розмазало по стінах Грота? — Варіан обернувся до інших, шукаючи підтримки.

​Нікс, притулившись до каменя, криво усміхнувся:

​— Та дівчина топить лід Срібних сердець, Варіане. Змирися. Питання в іншому: яка ймовірність, що Рада вже вислала за нами катів?

​— Не мали б, — Рейн хитнув головою. — Сила не вийшла за межі Грота. Хіба що цей клятий землетрус... Але я досі не збагну, як Еребус вистежив її так швидко.

​Варіан різко розвернувся, сплеснувши руками:

​— І що в результаті? Проти нас — Рада, купка старих маразматиків, які накопичували міць тисячоліттями. Проти нас — Еребус. А наша велика надія — дівчисько, чиє Золото спить мертвим сном! Ніхто не знає, як його пробудити, щоб вона не згоріла живцем і не стерла з лиця землі добру третину Етеріса разом із нами!

​— Варіане, це зараз не найголовніше, — Рейн стояв спокійно, дивлячись на вогонь. У його голосі бриніла впевненість. — Зараз Ліса не одна. Поки ти воював на кордонах, ми з Владикою не сиділи склавши руки. Ми роками готували ґрунт, щоб змінити прогнілі закони Етеріса. Багато драконів на нашому боці, вони чекають сигналу, щоб повалити Раду.

​— Це правда, — підтвердив Нікс, кивнувши на воїнів Ельдаріса, що завмерли неподалік. — Армія тут не тільки для охорони лісу.

​Еліан, що стояв поруч із Тором, похмуро піджав губи. Академія Горна змінила його: він помітно змужнів, плечі розширилися, а погляд став важким і загартованим. Горн не зламав його, він викував із нього воїна.

​— Соратники та Тіні посилили натиск. Навіть Айвіс іде у глуху оборону. Поки ви сперечаєтеся про політику, ворог стискає кільце.

​Варіан різко повернувся до Рейна:

​— Ти клявся, що бачив Золото в кулоні. Де воно? Зараз там плещеться лише Срібло. І ця мітка кішки...

​— Її більше немає, Варіане, мітки немає, — тихо перебив його Рейн, і його погляд став майже благоговійним. — Коли вирувала стихія, Золото не просто прокинулося. Воно прибрало всі вади, всі шрами... мітка Варта Руйнівника просто зникла з її тіла. Вона тепер чиста, немов переродилася. А ми її навіть навчити не можемо закликати цю силу та володіти нею.

​— Вона навчиться, у нас немає часу на сумніви! — відрізав Тор.

​— Може, ви запитаєте мене? — пролунав за їхніми спинами холодний голос Ліси.

​Вона стояла біля багаття, дивлячись на них своїм контрастним поглядом. Срібло в лівому оці пульсувало в такт полум'ю, а праве, каре, дивилося прямо й безстрашно.