26: на межі Нічийних Земель.

Мапа Етеріса залишилася далеко позаду. Селище Айвіс та ліси Арборії розкинулися в самому серці світу, під надійним захистом, але тут, на північно-східному зламі, природа була інакшою. Шлях пролягав через Дальні Ліси — суворий край, де причаївся Ельдаріс, затиснутий між мертвим туманом Мортуму (земель Тіней) та неприступними скелями Піків, де володарювали дракони.

Коли загін підійшов до узлісся, тишина стала оглушливою. Це не був затишний ліс із протоптаними стежками. Дерева тут нагадували воїнів у обладунках, а гілки — схрещені мечі. На самому кордоні ліс ніби вишкірився. Тут не було тендітних ельфів. Із тіней вийшли вартові Ельдаріса — похмурі воїни в обладунках із гартованої деревини та темного металу. Їхня магія Срібла не сяяла — вона колола, немов морозний іній.

Варта не бажала пропускати чужинців. Але Нікс зробив крок уперед. Він не був їхнім ватажком, проте він був Тим, Хто Пам’ятає. Його статус «Золотого Шукача» змушував навіть найлютіших бійців опускати мечі.

— Сюди немає входу тим, хто несе печатку Етеріса, — голос стража був холодним, як лід Піків.

Луки були натягнуті, а наконечники стріл мерехтіли сріблом, готовим пробити будь-який захист.

— Вона не з Ради, — Нікс указав на Лісу. — В ній горить те, що ви присягалися захищати. Золото повернулося.

Нікс був тут постаттю майже сакральною. Він вірив: поки живе Золото, у світу є шанс. Під його важким поглядом вартові опустили зброю, пропускаючи загін углиб потаємних хащів.

Поки загін пробивався крізь живі перепони, Ліса, виснажена величезним викидом захисної сили, перебувала у важкому сні. Це не був відпочинок. Щойно її Золото відчуло близькість древніх скель Піків, пам’ять крові пробудилася. Перед очима дівчини попливли уривки спогадів її матері — Іларії.

Іларія, світла душа Арборії, чиє Срібло було чистішим за гірський кришталь, знайшла його на межі лісів Арборії та Піків. Кайрос. Останній із Золотих Драконів. Він був поранений, його луска в місцях розривів тьмяніла, а людська подоба ледь трималася.

Ліса бачила його виразно: копиця яскраво-рудого, золотистого волосся, заплетеного в довгу косу, і обличчя — дивовижне поєднання витонченої краси та незламної чоловічої сили. Іларія кинулася до нього, але її магія… вона не слухалася. Срібло сприймало Золото дракона як загрозу, як чужорідну, надто могутню стихію.

«Моя магія бунтувала, вона не давала мені торкнутися його ран, — шепотів голос матері у свідомості Ліси. — Щоб урятувати його, мені довелося стати просто жінкою. Лікувати його руками, теплом, травами... без жодної іскри дару».

Поступово, поки рани гоїлися, Ліса бачила, як їхні магії почали впізнавати одна одну. Срібло Іларії перестало колотися, а Золото Кайроса наповнило його м'яким світлом. Вони стали єдиним цілим — тим, чого так боялася Рада.

Картинки змінювалися швидше. Рада, засліплена жадобою влади, бачила в Золотих Драконах загрозу своєму порядку. Їх убивали в спину, позбавляли джерел сили. Кайрос залишався останнім. Він приховував свою міць, беріг Золото не для влади, а для життя.

Жертва Кайроса.

Ліса бачила вже не гордого володаря небес, а пораненого титана. Він стояв на колінах у тронній залі Ради, скутий важкими ланцюгами з «мертвого заліза», яке пригнічувало його внутрішнє сонце. Його розкішна руда коса, що колись сяяла золотом, була забруднена кров’ю та пилом, але погляд залишався нескореним.

Рада вимагала одного — зречення. Але Кайрос здався не через страх. Ліса побачила Іларію, яка притискала до грудей крихітний пакунок.

— Забери її, — цей голос Кайроса, глибокий і вібруючий, пронизав свідомість Ліси. — Відкрий портал в інший світ, де немає магії, де Рада не дістане її. Я залишуся. Я прийму їхні ланцюги, тільки дай їй жити.

Це було видовище, що краяло серце: могутній дракон, здатний спопеляти міста, добровільно підставляв шию під ярмо, аби тільки Іларія та маленька Ліса змогли зникнути в сяйві згасаючого порталу. Він проміняв свою вічність на їхню безпеку.

Та коли його не стало, печатки, що стримували Тінь Мортуму, почали тріщати й осипатися. Золото було втрачене, і світ почав повільно помирати у владі Срібла.

Ліса окинула поглядом навколишній світ, коли вони нарешті дісталися Ельдаріса. Селище було прекрасним тією самою холодною, «правильною» красою, від якої стискалося серце. Жителі рухалися безшумно, їхні обличчя були спокійними, наче маски. У цій чистоті Срібла бракувало життя — тієї самої рудої іскри, яку Кайрос забрав із собою в могилу.

Ліса подивилася на свої руки. Тепер вона знала, що її життя куплене ціною найбільшого приниження та любові найсильнішої істоти в історії.

Золото — це не просто сила.