17. Золотий попіл

Вечір в ущелині видався важким. Ліса сиділа на самому краї урвища, звісивши ноги в безодню і дивлячись, як сонце Етеріса повільно тоне за горизонтом, забарвлюючи небо в колір запеченої крові. Вона навчилася багато чому: тепер її ліве око виглядало як звичайне, сіре, без жодної краплі світіння. Магія більше не виривалася стихійно — вона спала всередині, скована залізною волею та годинами медитацій під крижаними струменями водоспадів. Пов’язка була відкинута, але ціна цього контролю була величезною — Ліса почувалася натягнутою струною, готовою лопнути від будь-якого дотику.

Варіан підійшов безшумно. Він присів біля багаття, його луска на руках тьмяно виблискувала в сутінках, що насувалися. Він довго мовчав, перш ніж заговорити про найпотаємніше.

— Ти заслужила правду про своїх батьків, — почав він, не відриваючи погляду від вугілля. — Іларія була великою цілителькою, її Срібне світло було найчистішим в Арборії. Це воно зараз живе у твоєму лівому оці, даючи тобі силу бачити суть речей. Але твій батько...

Варіан важко зітхнув, і в його очах відбився віковий сум.

— Кайрос був останнім із Золотих драконів. Увесь світ вважає, що їхній рід вимер, і це правда. У Кайроса була Золота іскра — велика творча міць, здатна зцілювати саму землю. Але коли він здався Раді, щоб урятувати вас із матір’ю, сталося страшне. Давні закони Етеріса суворі: магія Золотих не терпить розриву з рідною землею. Твоє праве око, Лісо... — він сумно торкнувся своєї вилиці. — Ваш зв’язок із Кайросом обірвався так жорстоко, що золото в тобі згасло, не встигнувши розгорітися.

Ліса повільно повернула до нього голову. Її обличчя в сутінках здавалося застиглою маскою.

— Варіане, — її голос прозвучав надтріснуто. — Старійшина Айвіса у своєму пророцтві назвала мене «тією, що несе темряву в золотій оправі». Вона сказала, що я — поламана гілка. Скажи мені чесно... ти сам віриш у те, що моє праве око порожнє назавжди? Що пророцтво мертве, як і мій батько?

Дракон подивився їй просто в обличчя, і в його погляді не було жалю, лише гірка чесність.

— Твоє порожнє око — це прокляття, Ліса. Тавро того, що Золотих більше не залишилося. Це мертва зона, нагадування про те, що спадщина твого батька перетворилася на прах. Я не вірю в диво. Я вірю в те, що бачу: у тобі живе велике Срібло, але там, де мало бути Золото — лише холодна порожнеча.

Вони не помітили трьох тіней, що застигли за виступом скелі. Тор, Нікс та Еліан поверталися з полювання, коли почули голос Варіана. Вони завмерли, боячись ворухнутися. Кожне слово дракона било по них не менше, ніж по Лісі.

Нікс стиснув кулаки так, що побіліли кісточки. Тор опустив голову, відчуваючи, як усередині закипає глуха лють на несправедливість цього світу. Вони нарешті зрозуміли, чому «Ліс» завжди був таким закритим. Річ була не лише в таємниці статі — річ була в усвідомленні власної «потворності» в очах вищих сил.

Слова про «прокляття» і «мертву зону» стали останньою краплею. Повернувшись у свою тісну каморку в скелі, Ліса не запалила світильник. Вона просто опустилася на підлогу, притулившись спиною до холодного каменю.

Усе навалилося разом: виснажливі тренування, страх викриття перед Драконами, а тепер — усвідомлення того, що вона не просто напівкровка, а «поламана» істота, що несе в собі труп великої магії. Вона заплющила очі і на мить повернулася назад, у свій світ. Згадала манеж, запах сіна, тепло бабусиних рук... Там усе було просто. Там вона була цілою. А тут вона — воїн з одним оком, що ховається за чоловічим одягом, несучи на собі тавро вимерлого роду.

Самотні сльоза скотилася по щоці і впала на долоню. У тиші ущелини Ліса вперше дозволила собі беззвучно заридати, відчуваючи, як темрява в її правому оці пульсує в такт її розбитому серцю.