16. Ущелина Мертвих Вітрів

Варіан, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, двома широкими кроками подолав відстань між ними. Його величезна долоня, що пахла озоном і паленим каменем, м’яко, але владно лягла на чоло Ліси, накриваючи і тліючу пов’язку, і роздуті вени на її скронях.

— Спи, іскро, — пророкотав він, і в цьому голосі вже не було люті, лише прадавня, заколисуюча міць.

Світло під його пальцями миттєво згасло. Ліса обм’якла , поринаючи у глибокий сон без сновидінь. Тор ледь встиг підхопити її, дбайливо утримуючи.

— Крогу, мені потрібна Ущелина Мертвих Вітрів, — Варіан обернувся до сержанта, його очі все ще світилися вертикальним полум’ям.

Ущелина Мертвих Вітрів стала для Ліси персональним філіалом пекла. Тут, подалі від цікавих очей рекрутів, Варіан розгорнув тренувальну програму, яка стерла б на порох будь-яку звичайну людину.

Тренування починалися за дві години до світанку. Варіан не використовував зброю — він сам був зброєю.

— Твій Срібний Зір — це не лампа, Ліса! Це частина твого кровотоку! — ричав він, обрушуючи на неї град ударів, оповитих бронзовим полум’ям.

Ліса, завдяки рокам професійного спорту у своєму світі, мала феноменальну реакцію, але цього було замало проти дракона. Варіан змушував її стояти на вузькому гранітному стовпі посеред крижаної гірської річки.

— Закрий каре око! Дивись тільки Сріблом! — наказував він.

Він кидав у неї важке каміння, яке вона мала не просто відбивати, а «розчиняти» в повітрі точковими імпульсами з ока, не втрачаючи рівноваги. Коли вона вчергове зірвалася в крижану воду, вдарившись плечем об каміння, Варіан стрибнув слідом і ривком витягнув її на берег. Його рука, вкрита лускою, на секунду затрималася на її тремтячому плечі довше, ніж того вимагав статут. Він побачив кров на її губі і те, як відчайдушно вона стискає зуби, щоб не застогнати. У його вертикальних зіницях на мить спалахнуло щось гнітюче схоже на батьківський біль. Він згадав Іларію. Таку ж вперту.

— Досить на сьогодні, — глухо промовив він, відвертаючись, щоб вона не бачила його збентеження. — Йди до багаття. Еліан приготував відвар.

Та спокій тривав недовго. Звістка про «Срібний вибух» на плацу досягла Обпалених Піків швидше, ніж Ліса встигла залікувати синці. Наступного ранку небо над Академією потемніло. Три величезні тіні прорізали хмари, і на скелі ущелини з гуркотом опустилися троє.

У людській подобі вони виглядали велично й лякаюче: Аркен, старійшина Ради з очима кольору застиглої лави; Ксанта, холодна войовниця в обладунках із білої сталі; і Рейн — права рука Владики драконів, Срібний дракон і головний шукач і суддя Піків.

— Варіане, — голос Аркена вібрував, змушуючи каміння осипатися. — Ти ховаєш тут силу, здатну випалити пів континенту. Ми прийшли побачити цього «рекрута».

Варіан миттєво напружився. Він кинув швидкий погляд на Лісу, яка стояла біля скелі, важко дихаючи. Її коротка стрижка була розпатлана, обличчя замазане сажею та брудом, а широка куртка приховувала фігуру. Завдяки урокам Варіана вона вже вміла маскувати свою стать, але драконяче чуття старійшин було гострішим за бритву.

— Це Ліс, — Варіан ступив уперед, заступаючи її своїм тілом, наче щитом. — Хлопчисько з Арборії. Його сила нестабільна, він ледь тримається на ногах. Йому потрібне навчання, а не інспекція.

— Хлопчисько? — Ксанта примружилася, повільно обходячи Лісу по колу. — Чому я відчуваю в його запаху не лише піт і сталь, а й... тонкий шлейф Іларії?

— Покажи нам свою іскру, рекруте, — наказав Аркен. — Якщо ти справді той, про кого говорять, ти маєш витримати нашу присутність.

Він випустив «тиск аури» — ментальний прес, від якого каміння під ногами Ліси почало тріскатися. Ліса відчула, як ребра знову почали протестувати. Вона ледь не впала, але рука Еліана, що стояв поруч, непомітно підтримала її під лікоть, а Тор і Нікс напружилися, готові будь-якої миті кинутися напереріз старійшинам.

Рейн увесь цей час мовчав, вивчаючи Лісу холодним, проникливим поглядом. Варіан переживав, що вони не встигли повністю приховати силу Іскри, але обман усе ж вдався завдяки пов’язці, підтримці друзів і правому порожньому оку — дракони бачили в ньому лише «ваду», яка не становила миттєвої загрози.

— Ти занадто прив’язався до цього малявки, Варіане, — Ксанта зупинилася просто перед Лісою, дивлячись у її каре око. — Дивно. Одне око порожнє, інше — сповнене світла. Поглянь на мене, Ліс.

Ліса підняла голову. У її погляді не було страху. Була та сама спортивна злість, яка дозволяла їй брати бар’єри в минулому.

— Я не малявка, — хрипко сказала вона. — І я не ваша іграшка.

Варіан завмер. Він зрозумів: ще секунда, і її запах або випадковий жест видадуть правду.

— Він виснажений! — Варіан швидко схопив Лісу за плече, нібито грубо струшуючи, а насправді пригортаючи її до себе, щоб приховати лінії тіла від проникливого погляду Рейна. — Забирайтеся до своїх Піків. Я сам завершу навчання.

Коли дракони, невдоволено рокочучи, все ж піднялися в повітря, Рейн обернувся наостанок, і в його сріблястих очах мигнув небезпечний сумнів. Але вони зникли в хмарах. Варіан не одразу відпустив Лісу.

— Ти з’їхала з глузду, — прошепотів він їй на саме вухо. — Якби Ксанта або, тим паче, Рейн торкнулися твоєї шкіри, вони б усе зрозуміли. Чому ти не змовчала?

Ліса відсторонилася, витираючи піт з чола.

— Тому що я не звикла, щоб на мене дивилися як на порожнє місце. Навіть дракони.

Варіан подивився на неї — маленьку, вперту, у пошматованому одязі — і вперше за сотні років відчув, що у нього знову є сім’я. Сім’я, яку він захищатиме навіть від своїх одноплемінників.

— Завтра, — сказав він уже м’якше. — Завтра ми навчимо тебе не просто світити. Ми навчимо тебе вбивати тишею. Щоб ніхто більше не смів тиснути на тебе своєю аурою.