15. Гнів крилатих

Минуло два дні. Академія тільки почала оговтуватися після дивного спалаху на плацу, а Ліса — приходити до тями після виснажливого непритомного стану. Але тиша в кабінеті Крога була оманливою. Вона не просто була порушена — вона була розірвана на шматки. Ззовні долинув звук, від якого здригнулося масивне каміння фундаменту: лютий, вібруючий рев, що переходив у свист розсіканого повітря. Секундою пізніше віконні рами жалібно брякнули, і в приміщення, вибивши двері з петель потужним ударом, увірвався чоловік.

Вірніше, він виглядав як людина, але повітря навколо нього тремтіло від нестерпного жару, а зіниці були вертикальними, як дві щілини в пекельне полум'я.

— Крогу! Ти старий гірський баран, що вижив із розуму! — Голос прибульця нагадував каменепад.

Це був Варіан. Дракон у людській подобі, запрошений фахівець, на якого чекали з острахом і надією. Він не йшов — він наступав, і кожен його крок залишав на кам'яній підлозі ледь помітні обпалені сліди. Його погляд, сповнений люті, миттєво сфокусувався на Лісі, яка сиділа в кріслі, бліда й осунулася.

— Яка, до біса, Академія?! — заревів він, скорочуючи дистанцію в один стрибок. — Ти! Дівчисько! Ти хоч розумієш, що ти накоїла два дні тому? Твоє світло бачили на Обпалених Піках! Сліпі кроти в шахтах Арборії і ті, певне, зажмурилися від твого «спалаху»! Я наказав тобі навчитися ховати іскру, зарити її в найглибшу діру твоєї душі, а ти що влаштувала? Вирішила пограти в маяк для Тіней?!

Ліса сиділа, не в силах навіть підняти голову. Слова Варіана градом сипалися на неї, але свідомість фіксувала тільки одне.

«Дівчисько». Секрет, який вона так ретельно оберігала, був розкритий одним лютим криком дракона.

У кабінеті повисла мертва, крижана пауза. Нікс і Тор, що до цього стояли біля стіни як безмовні тіні, повільно перезирнулися. Шок на їхніх обличчях змінився усвідомленням, а потім — миттєвою, інстинктивною рішучістю. Вони не знали її імені, не знали її статі, але вони знали її характер.

— «Дівчисько»? — перепитав Нікс, і його голос був тихим, як шелест клинка.

Тор, не кажучи ні слова, зробив крок уперед, перекриваючи Варіану шлях до Ліси. Його широкі плечі здавалися ще масивнішими в тісному кабінеті.

— Хто б ви не були, пане Варіане, — голос Тора звучав низько й небезпечно, — притримайте язика. Перед вами не «ціль» для ваших криків і не просто рекрут. Перед вами наш товариш. І якщо ви хочете продовжувати в такому тоні, вам доведеться спочатку відсунути мене.

Нікс раптово опинився з іншого боку, його пальці вже сплітали з повітря невидимі нитки холодного ефіру.

— У моїх краях не кричать на тих, хто ледь тримається на ногах, — кинув він, і в його світлих очах спалахнув небезпечний блиск. — Будь ви хоч тричі драконом, нас тут більше.

Варіан оскалився, і з його ніздрів вирвався тонкий струмінь гіркого диму.

— Захиснички? — просичав він, обводячи їх поглядом. — Ви не розумієте, з якою силою граєте. Вона — порохова бочка в центрі вашої хваленої фортеці!

Ліса в цей момент не чула їхньої суперечки. Усередині неї, під самою діафрагмою, ворушилося щось величезне, давнє і неконтрольоване. Останні два дні вона з останніх сил стримувала «срібло», і тепер, під тиском люті Варіана та захисного пориву друзів, гребля завалилася. Втома була такою важкою, що вона не могла навіть поворухнути рукою, але її магія вирішила діяти сама.

— Досить... — прошепотіла вона, але голос зірвався.

Вона схилила голову, і тут шкіряна пов'язка на її обличчі почала повільно біліти, наповнюючись зсередини сяйвом. Світло почало пробиватися крізь пори шкіри та волокна тканини, проектуючи на стіни кабінету складні, пульсуючі візерунки. Повітря стало густим і наелектризованим.

— Ліса, тихіше! — Еліан першим помітив, що стіни кабінету почали вкриватися тонкою памороззю впереміш зі сріблястим нальотом. — Хлопці, назад! Вона не справляється!

— Ліса, подивися на мене! — Тор опустився перед нею на одне коліно, намагаючись перехопити її долоні, але його пальці обпекло нестерпним холодом і жаром одночасно. — Дихай. Просто дихай. Забудь про дракона. Ми тут.

— Униз, у порожнечу, — Нікс притиснув пальці до її скронь, намагаючись своїм «холодним» плетивом створити кокон навколо її голови, щоб придушити спалах. — Віддавай силу мені, Ліса. Не тримай у собі, інакше рознесеш тут усе до демонів!

Варіан завмер, його лють миттєво змінилася тривогою професіонала. Він зрозумів: його крик став останньою краплею для виснаженої дівчини.

— Крогу, Оріку, допоможіть їм! — скомандував дракон уже зовсім іншим, хрипким тоном. — Оточуйте її колом Іскри! Якщо її «срібло» зараз здетонує від виснаження, від цієї вежі залишиться тільки пил!

Увесь кабінет перетворився на живий вузол із людей та магії, що намагалися втримати одну маленьку, змучену постать, чиє око під пов'язкою горіло все яскравіше, загрожуючи перетворити сховок на епіцентр катастрофи.