14. Відгомони тиші

Тиша на арені була такою щільною, що здавалося, її можна торкнутися рукою. Клапті спопелілої пов'язки все ще кружляли в повітрі, як чорні пластівці снігу, а в камінні плацу залишилася випалена вирва — слід первісної сили, що щойно тут вирувала.

— Ліс! — Еліан упав на коліна поруч із нерухомим тілом подруги.

Він був у жаху. Страх за її життя повністю затьмарив розум. Еліан тягнувся до її обличчя, бажаючи перевірити дихання, зовсім забувши, що тепер, без щільної тканини, її ліве око — розплавлене срібло — відкрите всьому світу. Світло ще теплилося під повікою Ліси, тонкими нитками пробиваючись крізь вії.

— Відійди, Еліане! — Громовий голос Тора змусив хлопця здригнутися.

Брюнет опинився поруч за одну мить. Зі швидкістю, якій позаздрив би сам Нікс, він зірвав зі свого зап'ястя шкіряну обмотку і, спритно підхопивши голову Ліси, затягнув імпровізовану пов'язку на її обличчі. Зробив він це за секунду до того, як тінь сержанта Крога накрила їхню групу.

Тор підняв на Еліана важкий, застерігаючий погляд: «Мовчи».

— Живий? — Крог стояв над ними, стискаючи кулаки так, що шкіряні рукавички тріщали. Його обличчя було блідішим, ніж зазвичай, а в очах змішувалися лють і забобонний страх.

— Знепритомнів, сержанте, — сухо відповів Тор, притримуючи Лісу за плечі. — Перенапруження Іскри.

Крог обвів поглядом арену. Нападників у чорному не було притомними, їх забирали лікарі під конвоєм варти. Стовп світла, що пронизав небо, напевно бачили не лише в стінах Академії, а й у всіх довколишніх долинах Етерісу. Такі знамення не минають безслідно.

— У мій кабінет. Мерщій, — відрізав сержант. — Торе, тягни цього… ходячого апокаліпсиса на собі. Решті — розійтися! Якщо почую хоч одне слово про те, що тут сталося — згноїте в копальнях.

Запах старого пергаменту та холодного заліза зазвичай діяв на рекрутів протверезно, але зараз атмосфера була наелектризована до межі. Ліса почала приходити до тями, коли Тор акуратно посадив її у важке крісло. Голова розколювалася, а в роті стояв виразний присмак металу.

Крог міряв кабінет кроками, його важкі чоботи гуркотіли по кам'яній підлозі. Орік, наставник з Іскри, стояв біля вікна, дивлячись на небо, що затихало.

— Ти! — Крог різко зупинився перед Лісою, тицьнувши в неї товстим пальцем. — Ти хоч розумієш, що ти накоїв, малий? Ти не просто врятував цього білоручку, — він кивнув на Еліана. — Ти ледь не зніс східне крило Академії!

— Я… я не хотів, — голос Ліси був хрипким. Вона торкнулася нової пов'язки, відчуваючи під пальцями грубу шкіру.

— «Не хотів»! — заревів Крог, ударивши кулаком по столу так, що чорнильниця підстрибнула. — В Етерісі зараз кожен ворожбит і кожна нишпорка Тіні дивиться в наш бік! Цей стовп світла було видно за десятки ліг. Ти запалив маяк просто посеред нашої фортеці!

Орік повільно обернувся. Його погляд був спрямований прямо на Лісу, проникливий і холодний.

— Сержант правий в одному: це не можна сховати повністю. Але це можна — і треба — приборкати. Те, що ми бачили, не було Іскрою Етерісу. Це щось давнє, необроблене. Якщо ти не навчишся контролювати цей «зір», наступного разу ти не просто знепритомнієш. Ти перетворишся на попіл разом із усіма, хто стоїть поруч.

Крог видихнув, його лють змінилася важкою занепокоєністю. Він підійшов до вікна і замкнув засув.

— Слухайте мене уважно. Офіційно — це був викид експериментального снаряда в лабораторіях Оріка. Нещасний випадок. Для всіх інших ти — як і раніше, одноокий щасливчик, у якого стався напад Іскри.

Він нахилився до Ліси, дихнувши на неї запахом тютюну.

— Ти молодець, хлопче. Среагував швидше, ніж мої найкращі бійці. Тінь уже тут, серед нас, і твоє світло випалило їхню гниль. Але тепер ти — ціль. Відзавтра твої тренування з Тором і Ніксом проходитимуть під наглядом Оріка. Вночі. У підземеллях. І я запрошу фахівця з приховування яскравості Срібного Зору.

Ліса кивнула, відчуваючи, як Мітка на спині заспокійливо остигає.

— Ми будемо тренуватися, сержанте, — подав голос Тор, його рука впевнено лягла на плече Ліси. — Ми не дамо цьому світлу згаснути… або вирватися знову без потреби.

Крог похмуро подивився на них — трьох юнаків і одного «хлопчиська», пов'язаних таємницею, яка могла змінити хід історії.

— Забирайтеся. І знайди собі пов'язку міцнішу, — кинув він Лісі. — Наступного разу, якщо вирішиш освітити світ, постарайся не спалити мені Академію.

Коли вони вийшли в темний коридор, Нікс, що чекав на них у тінях, безшумно прилаштувався поруч.

— Гарно горіло, — шепнув він, блиснувши очима. — Але наступного разу попереджай. У мене ледь коса не обвуглилася від твого «купола».

Ліса слабо всміхнулася. Вона знала, що справжня гра тільки починається, і тепер за її спиною стояли ті, хто готовий був ділити з нею не лише хліб, а й смертельно небезпечне сяйво її зору.