11. Під сінню чорних склепінь

Четверта казарма більше нагадувала залу давнього замку, що втратив колишню велич. Високі склепіння потопали в тіні, а вузькі вікна-бійниці пропускали лише бліді нитки західного сонця. Повітря тут було просякнуте запахом холодного каменю та гіркого полину — чесний, суворий дух воїнів Пакту.

— Тут нам судилося знайти силу, — тихо мовив Еліан, оглядаючи ряди масивних ліжок із темного дуба.

Їхній спокій порушив сміх. Біля каміна, де тліла ватра, розташувалися старші учні. Один із них, із тонкими рисами обличчя та холодним блиском в очах, зміряв прибулих зневажливим поглядом.

— Арборія продовжує надсилати нам своїх розбещених дітей. Один — із обличчям ангела, інший —  нагадує волоцюгу, що забув дорогу до порту.

Ліса випрямилася. Вона знала, як важливо тримати спину, коли на тебе дивляться вороже. Але її увагу привернули двоє юнаків, що стояли віддалік біля стійки зі зброєю. Вони не брали участі в кпинах, вивчаючи новеньких із мовчазною цікавістю.

Високий, статний брюнет із правильними, ніби витесаними з мармуру рисами обличчя, ступив уперед. Його рухи були сповнені спокійної впевненості, а плечі здавалися неймовірно широкими навіть у простій полотняній сорочці. Поруч із ним стояв  — дивна, майже неземна істота. Високий, лякаюче худий, із довгою сріблясто-білою косою, перекинутою через плече. Його риси нагадували ельфійські, а у світлих очах зачаїлася хитрість злодія, що знає ціну кожному секрету.

— Не зважайте на цих зарозумілих молодиків, — голос хлопця виявився глибоким і звучним. — У Горні швидко вчать, що справжнє благородство вимірюється не гербом, а сталлю характеру. Я — Тор, із південних земель. А цей мовчазний добродій — Нікс, він прибув із Далеких Лісів, хоча його таланти далекі від садівництва.

Нікс ледь помітно всміхнувся, і в цьому русі Ліса розгледіла небезпечну грацію хижака.

— Ми теж прибули лише вчора, — додав Нікс, поправляючи косу. — І вже встигли зрозуміти: тут краще мати вірних союзників, ніж горду самотність.

Їдальня Академії була величною і неуютною. Довгі кам'яні столи тягнулися вздовж стін, прикрашених знаменами минулих перемог. Рекрути сиділи групами, і гул їхніх голосів нагадував гуркіт бурі, що насувається.

— Тут подають лише те, що дає сили для битви, — Тор поставив перед Лісою та Еліаном кубки з трав’яним відваром і тарілки із запеченим м’ясом.

Щойно вони посідали, як шлях їм перегородив один зі старших рекрутів — той самий юнак із холодними очима. Він не приховував своєї зневаги.

— Горн — місце для обраних Іскрою. Тобі, напівкровко, — він указав на Лісу, — тут не місце. Твоя присутність ображає чистоту наших стін. Йди геть, поки я не попросив тебе про це мовою Іскри.

Він поклав долоню на край столу, і дерево під його пальцями почало чорніти від жару, що виходив від руки.

Тор повільно підвівся, височіючи над задиракою, наче неприступна скеля.

— Терпіння — чеснота воїна, — спокійно промовив Тор, — але невігластво — його вада. Якщо ти шукаєш поєдинку, дочекайся завтрашнього ранку на плацу. А зараз дозволь моїм друзям завершити трапезу.

Нікс, який до цього здавався майже прозорим у тіні, раптово опинився за спиною зачинщика. Його рука лежала на поясі, де під плащем вгадувався контур кинджала.

— У моїх краях кажуть, — прошепотів Нікс просто на вухо старшому, — що той, хто занадто голосно заявляє про свою силу, зазвичай першим втрачає голос у темряві.

Старшокурсник зблід. Поєднання незворушної мощі Тора та крижаної погрози Нікса остудило його запал. Він прибрав руку зі столу, залишивши на ньому обвуглений слід.

— Ми зустрінемося на випробуваннях, — кинув він і поспіхом пішов геть.

Ліса подивилася на своїх нових супутників. Тор кивнув їй із мовчазною повагою, а Нікс лише підмигнув, блиснувши своїми «ельфійськими» очима. Вона розуміла, що їх об'єднало не лише становище «новеньких», а й щось більше — негласний кодекс тих, хто звик покладатися на себе.

— Дякую, — Ліса торкнулася свого мідного жетона. — Здається, у цій грі в нас з’явилися сильні фігури.

Еліан усміхнувся, відчуваючи, як напруга першого дня потроху відступає. Тепер їх було четверо. І попереду на них чекало перше справжнє випробування Горна.