10: Мідь замість позолоти

Академія Горна не зустрічала гостей фанфарами. Замість музики їх вітав скрегіт металу об метал і задушливе марево розпеченого заліза. Це була не просто школа — це був гранітний кулак, вбитий у надра Залізних Гір. Чорні стіни, оплавлені диханням давніх драконів, здавалися німими свідками тисяч смертей, а над воротами, наче вирок, застиг герб Пакту: стиснута кисть, пронизана блискавкою.

Біля брами на них чекала лише одна людина — сержант Крог. Величезний, як уламок скелі, він сидів на масивному табуреті, ліниво поліруючи клинок.

— Знову поповнення з Арборії? — пробасив він, не піднімаючи голови. — Ліс присилає нам або сирі дрова, або тих, хто тікає від власної тіні. Ну, викладайте, що притягли, крім своїх переляканих пик.

Еліан ступив уперед. У його срібних очах спалахнуло чисте сяйво — Іскра Етерісу. Він простягнув сержанту їхні запрошувальні жетони. Тонке карбування з гербом Айвіса блиснуло на сонці, нагадуючи про дім, що залишився далеко позаду.

— Еліан з Айвіса. Прийшов служити Пакту, — твердо промовив він.

Крог нарешті підняв голову. Він грубо вихопив кістяні пластини з рук хлопця, ледь глянувши на них, і недбало кинув у брудний шкіряний мішок біля своїх ніг.

— Забудьте про ці брязкальця, — хмикнув він, оцінивши впевнену хватку Еліана на ратищі списа. — Тут ваші імена та заслуги предків вартують менше, ніж недогарки свічок. Іскра у тебе чиста, лісовику. Але тут списом махати вміє кожен другий баран. А як ти тримаєш удар?

Без попередження Крог завдав різкого бокового удару тренувальним жердиною. Повітря свиснуло. Еліан зреагував інстинктивно: перехопив древко обома руками. Глухий удар стряснув повітря, хлопця відкинуло на пару кроків, але він встояв.

— Жити будеш, — буркнув Крог і перевів важкий погляд на Лісу.

Вона стояла трохи осторонь, сутулячись, щоб приховати обриси фігури під вільною курткою. Коротко стрижене руде волосся було забруднене дорожнім пилом, а пов’язка на лівому оці додавала її вигляду суворості побитого життям молодика. Праве око — каре, глибоке — дивилося на сержанта з викликом.

— А це що за недобиток? — Крог підвівся, заступаючи собою сонце. — Де друге око, малий? Залишив у кущах, коли накивав п’ятами від Ловчих? І чому око каре, як багнюка під ногами? Ти що, напівкровка? Де твоя Іскра?

— Мої очі — моя справа, сержанте, — голос Ліси пролунав хрипко і низько, вона старанно приглушувала жіночі нотки. — А пов’язка допомагає краще бачити тих, хто заходить зі спини. Перевіряти наявність Іскри будете чи продовжимо теревенити?

Крог примружився. Його дратувала ця зухвалість.

— У Горні не люблять секретів. І не люблять дохляків. Ти виглядаєш так, ніби тебе переломить перший же порив гірського вітру.

Він замахнувся — швидше і жорсткіше, ніж із Еліаном. У цю мить Ліса відчула, як між лопатками, там, де під сорочкою ховалася Мітка Кішки, розлився колючий, крижаний жар. Час наче загруз у густому меду. М’язи спини напружилися з протиприродною силою.

Ліса не стала блокувати. Вона зробила різкий котячий нирок під жердину, скорочуючи дистанцію. Використовуючи інерцію самого Крога, вона коротким рухом плеча штовхнула його в стегно, одночасно підсікаючи опорну ногу.

Сержант не впав, але помітно похитнувся, зробивши незграбний крок убік. У повітрі зависла небезпечна тиша. Еліан завмер, збліднувши за спиною подруги.

— Верткий, значить? — Крог повільно випрямився, і на його обличчі з’явилася лякаюча усмішка. — Спортивний вишкіл? Коней ганяв? У нас тут теж люблять ганяти... тільки людей до кривавого поту.

Він підійшов впритул до Ліси, обдавши її запахом тютюну та старої шкіри. Вона не відвела погляду, хоча Мітка на спині палала так, ніби до шкіри приклали розпечене тавро. Крог не відчував у ній звичної Іскри Етерісу, але від цього хлопця віяло чимось чужим і небезпечним.

— Слухай сюди, малий. Мені начхати, якого кольору твої очі і чию кров ти носиш. Тут ти — ніхто. Ти — м’ясо, з якого ми або викуємо сталь, або яке згниє в першій же канаві.

Він вихопив із-за пояса два грубо відлитих мідних жетони і жбурнув їх рекрутам. На металі не було гербів — тільки порядкові номери.

— Це — ваші нові імена. Четверта казарма. Через п’ять хвилин перекличка. Якщо запізнитеся — будете дерти вигрібні ями до наступної повні. Геть звідси!

Коли вони відійшли на достатню відстань, Еліан шумно видихнув, судомно стискаючи в руці холодну мідь.

— Ти з глузду з’їхала? Підсікати сержанта в перший же день? Ліса якщо він зрозуміє, хто ти...

— Для нього я — нахабний пацан, який вміє стояти на ногах, — відрізала вона, відчуваючи, як Мітка на спині поступово холоне, залишаючи по собі дивну пульсацію. — Він забрав наші «квитки в життя» і дав ці залізяки. Він просив показати, що я вмію. Я показала. У моєму світі тренери не прощали навіть секундної слабкості.

Вони увійшли у величезний двір. Гул голосів, дзвін металу і важкий тупіт сотень ніг тиснули на вуха. Ліса відчувала на собі сотні оцінюючих поглядів. Вона поправила комір куртки, приховуючи шию, і сильніше стиснула рекрутський жетон.

Почалася гра, де ставка — не кубок на змаганнях, а саме життя. І в цій грі її головні козирі були приховані під пов’язкою та грубою тканиною сорочки.