6: Розколота рівновага

Дивні відчуття: їй здавалося, що легені наповнюються повітрям у такт пульсації велетенського дерева. Повіки були важкими, наче налитими свинцем. Перше, що вона побачила — високу куполоподібну стелю, сплетену з живих лоз, що м’яко світилися й повільно перепліталися, мов змії.
— Тихіше, дитя двох світів, — пролунав низький, рокітливий голос, від якого стінами хатини пройшла вібрація.
Ліса різко сіла. Ребра відгукнулися лише слабким болем, що вже згасав. Поруч із ліжком стояв чоловік. Високий, широкоплечий, у вбранні з темної лускатої шкіри. На його вилицях проступали бронзові пластини, а вертикальні зіниці золотавих очей дивилися на неї з холодною цікавістю. Це була не людина. І це був не Еліан.
— Хто ви? Де я? — Ліса інстинктивно намацала кулон. Камінь був на місці, але він став крижаним, наче висмоктав із неї все тепло.
— Ти в Арборії, у серці світу Етеріс, — відповів чоловік, подаючи їй уламок відполірованого металу. — Я Варіан. Той, хто підхопив тебе над мостом. Дивись.
Ліса зазирнула у дзеркальну поверхню і завмерла. Ліве око сяяло рівним, бездонним сріблом. У ньому не було ні зіниці, ні райдужки — лише чисте, первісне світло. Але праве око... воно залишилося карим. Глибокий, порожній колір, звичайна людська зіниця. Воно дивилося на світ без тіні магії, створюючи лячний злам у її зовнішності.
— У жителів Арборії, у чиїх жилах тече світло, обидва ока срібні, — тихо промовив Варіан. — Це Погляд Істини, дар твоєї матері. Але одне око не бачить правди, якщо друге її не віддзеркалює. Твій вигляд лякає старійшин. Для них ти — зламане пророцтво.
До хатини увійшла стара жінка, спираючись на посох із білого дерева. Вона довго вдивлялася в кару порожнечу правого ока Ліси.
— Твоя мати вчинила неможливе, — заговорила стара. — Тисячу років тому, після Першої війни, Срібне світло перемогло, замкнувши Тінь за печатками. Але твоя мати зцілила того, кого не можна було торкатися. Дракона-чужинця з Обпалених Піків. Твоє каре око — це його слід. Безмовний і порожній для нашого світу. Твій батько був чужинцем навіть для своїх, і ми не знаємо, яка сила спить у цій порожнечі.
Варіан розгорнув на столі карту, вигравіювану на найтоншій лусці.
— Слухай уважно. Печаті Першої війни впали. На півдні, у Мортумі, небо остаточно почорніло. Там панує Тінь. Це не просто ворог, це жива порожнеча. Він випускає «Попелястий туман», який пожирає Іскру самої землі. Там, де проходять його Ловчі Тіні , життя замирає, перетворюючись на ртуть і камінь. Його мета — не влада, а повне поглинання Етерісу.
— Чому вони шукають мене? — запитала Ліса, відчуваючи, як мітка на лопатці пульсує холодом.
— Тому що Тіні і прислужники всюди, і вони чують твій «неправильний» Погляд. Тінь хоче знищити тих, хто несе Іскру, або поглинути їхню силу. Люди з даром зникають один за одним, — Варіан згорнув карту і подивився на Лісу суворо. — Ми — дракони, захисники Рівноваги. Ми воюємо, захищаємо Пакти й тримаємо кордони, які зараз тріщать по швах. Ми виконали обов’язок, врятували тебе, але няньчити дитину не станемо.
Він ступив до виходу, де за порогом чекало небо.
— Арборія не стане тобі домом. Старійшини бояться тебе, а ми не можемо дозволити собі зайву слабкість. Нам час у дорогу, на передову, де Тінь уже жере горизонт. Якщо хочеш вижити — навчися ховати свій Срібний Погляд і знаходити відповіді сама. Етеріс захлинається в тінях, і поки що ми програємо це протистояння.