4: Палаючі небеса

Раптом небо над поселенням, приховане листям, розірвав проникливий, вібруючий крик. Це не був рик кішки чи крик птаха. Це був звук каменю, що розколюється, який стряснув самі основи лісу.
Зверху, крізь густу крону, обрушилися потоки чистого полум'я. Але це був не звичайний вогонь — він був синім, як серце зірки, і холодним на вигляд, але таким, що спопеляє саму темряву. Величезні тіні закрили місяць. З м'яким, але важким гуркотом на платформи опустилися істоти, вкриті лускою, що переливалася від смарагдового до глибокого кобальту. Дракони. Вони не були гігантами з казок, скоріше розміром із добрий фургон — гнучкі, мускулисті та смертоносні.
Один із них, із лускою кольору грозового неба, приземлився прямо перед Лісою, загороджуючи її своїм потужним тілом. Його золотисті очі, позбавлені зіниць, зустрілися з її лівим оком, затопленим сріблом. Дракон коротко пирхнув, і хмара іскор обпалила найближчого Ловчого, змусивши того буквально випаруватися без жодного звуку.
— Йдіть геть, тіні! — пролунав у свідомості Ліси голос, глибокий і потужний, як океанський приплив. — Це дитя під захистом Пакту.
Ловчі, усвідомивши, що проти крилатих лордів у них немає жодного шансу, почали танути, перетворюючись на брудний туман і поспішно зникаючи в лісовій хащі. Поселення , що застигло в жаху мить тому, було врятоване за лічені секунди.
Дракон повільно повернув голову до Ліси, уважно вивчаючи її.
— Ти принесла печатку Лісового Вартового і погляд Древніх, — дракон схилив голову на довгій гнучкій шиї, обдавши дівчину жаром свого дихання. — Але ти пахнеш іншим світом, маленька Ліса.
З домівок почали виходити старійшини, дивлячись на неї з благоговійним жахом. Дракони вкрай рідко спускалися з піків, щоб захищати людей, і ще рідше заговорювали з ними.
— Вона — та, про кого просила її мати перед тим, як піти, — тихо промовила найстаріша жінка поселення, виходячи вперед і спираючись на посох. Вона дивилася на Лісу з неприхованим упізнаванням. — Дракони пам'ятають борги, які ми, люди, давно забули.
Темрява зімкнулася над Лісою раптово, немов хтось задув свічку. Тіло, виснажене магічним викидом, більше не могло чинити опір. Останнім, що вона запам'ятала, був оглушливий рокіт потужних крил і запах грозового неба, змішаний з ароматом озону. Вона не відчула удару об дошки помосту — чиїсь руки, тверді як камінь і гарячі, немов розігрітий на сонці граніт, підхопили її в падінні.