3: Тінь і Срібло

Ловчі рухалися безшумно, немов самі були виткані з диму. Коли перший із них скинув руку, щоб випустити рій чорних трісок, Ліса відчула, як її ліва лопатка вибухнула крижаним жаром. Мітка кішки ожила.
У голові Ліси пролунав не голос, а низький, вібруючий рик. Час сповільнився, перетворившись на густу патоку. Ліве, сіре око дівчини спалахнуло розплавленим сріблом, повністю поглинувши зіницю — світ навколо забарвився в монохромні тони, де Ловчі світилися пульсуючими чорнильними плямами на тлі сірого лісу.
— Вниз! — крикнула вона Еліану.
Хлопець зреагував, але його рухи здавалися Лісі болісно повільними. Еліан скинув свій спис, і на його наконечнику спалахнула слабка зеленувата іскра — його власна сила, його захист. Але цього було занадто мало проти потужності Тіней. Чорні тріски вже свистіли в повітрі, цілячись точно в груди юнака.
Ліса не просто побачила їхню траєкторію — вона відчула їхній рух кожною клітиною шкіри. Викрутившись усім тілом із грацією, невластивою людині, вона буквально пролетіла над землею. В останній момент її рука метнулася вперед, перехоплюючи Еліана за комір куртки й кидаючи його вбік, у густу папороть.
Срібне сяйво з лівого ока сфокусувалося, і з її долоні вирвався примарний слід котячого кігтя — п'ять смуг чистого світла. Удар був настільки потужним, що найближчого Ловчого відкинуло назад, а його чорна броня пішла тріщинами, розсипаючись попелом.
— Біжимо! — Еліан схопився, важко дихаючи. Він був вражений швидкістю Ліси, але не втрачав часу.
Погоня перетворилася на божевільний танець. Еліан знав стежки, але туман збивав його з пантелику, змушуючи завмирати на перехрестях. У ці моменти Ліса брала лідерство. Її срібне око бачило «дірки» в просторі, крізь які Тіні намагалися зайти з флангів. Вона стрибала через велетенське коріння, долаючи за один мах відстань у п'ять-шість метрів, і щоразу підхоплювала Еліана, коли той починав відставати. Його «іскра» в списі раз у раз гасла від страху та втоми, в той час як срібло в оці Ліси горіло дедалі яскравіше, живлячись адреналіном.
Вони неслися, поки повітря не стало сухішим, а дерева — ще вищими. Попереду здалися вогні. Поселення було вбудоване прямо у велетенські стовбури: плетені містки, хатини-кокони та м'яке зеленувате світіння ламп.
Але радість порятунку була недовгою. Не встигли Ліса та Еліан ступити на центральний міст, як повітря над ним затремтіло. Туман, який вони, здавалося, залишили позаду, стрімко наздогнав їх, згущуючись у чіткі постаті. Десятки Ловчих Тіні матеріалізувалися на мостах і дахах, миттєво відрізаючи шляхи до відступу й оточуючи переляканих жителів.
— Віддайте Дівчину з Міткою! — громовий голос, позбавлений людських інтонацій, рознісся над поселенням.
Ліса важко дихала. Срібло в її лівому оці пульсувало так сильно, що зір на мить застилала біла пелена. Вона відчувала, як мітка на лопатці пульсує в такт її серцю, вимагаючи виплеснути накопичену міць. Жителі села, озброєні лише кістяними ножами та слабкими кристалами іскор, застигли в жаху. Ловчі підняли свої чорні клинки, і холод від їхньої сталі почав гасити вогні ламп.
Ліса розуміла: часу на роздуми немає. Ловчі вже заносили свої клинки над головами мешканців, що зіщулилися, і перша чорна тінь уже потягнулася до Еліана. Усередині неї, у самому епіцентрі страху за цих незнайомих людей і за саму себе, щось остаточно здетонувало.
Вона зробила крок вперед, на край мосту, і широко розплющила ліве око. Срібло в ньому спалахнуло з такою люттю, що зіниця остаточно зникла, залишивши лише сяючу безодню. Мітка на лопатці обпекла шкіру, витягаючи з тіла останні краплі життєвих сил.
Ліса відкрила рот, і з її грудей вирвався нищівний, первісний рик світла.
Срібляста хвиля, потужна і нездоланна, вдарила в усі боки. Перших Ловчих, що стояли на мостах, просто стерло, перетворивши на клапті розвіяного диму. Спалах на мить засліпив усіх, розігнавши густий чорний туман і подарувавши жителям

Але Ловчих було занадто багато.
За спинами полеглих матеріалізувалися нові ряди чорних постатей. Вони були всюди — на дахах, на гілках велетенських дерев, у тінях під мостами. Ліса бачила, як світло її купола, ледь встигнувши виникнути, почало тремтіти й танути. Срібло в оці болісно пульсувало, згасаючи, а всередині утворилася лякаюча, крижана порожнеча.
Вона відчувала, як підкошуються коліна. Тіні знову почали замикати кільце, безшумно крокуючи по дошках мосту до знесиленої дівчини.