2: Шепіт тіней

Ліса стояла біля струмка, заворожено дивлячись на своє відображення. Срібло в її лівому оці не зникло зовсім — воно затаїлося тонкими жилами навколо зіниці, нагадуючи морозний візерунок на склі.
Раптом ліс, що до цього зберігав мовчання, «заговорив». Це не були голоси. Це була какофонія відчуттів: вона відчула вібрацію землі від кроків чогось важкого за сотні метрів звідси, вловила нудотно-солодкий запах квітів, які розпускалися тільки в темряві, і — найдивніше — почула чиюсь наростаючу тривогу. Тривога виходила не від неї.
— Ти... ти жива? — Голос був тихим, деренчливим і доносився з боку поваленого дуба.
Ліса різко обернулася. Її тіло саме прийняло оборонну позицію: вага на носках, центр ваги занижений, пальці трохи зігнуті. Мітка на лопатці на мить обпекла шкіру холодом. З-за папороті з'явився хлопець років шістнадцяти в шкіряній куртці, що стискав спис із тьмяним зеленим наконечником. Його очі розширилися, коли він побачив обличчя дівчини.
— Срібний погляд... — прошепотів він, і його рука зі списом затремтіла. — Як? Таке неможливо... Щоб в одному оці, без обряду, на такому рівні... Як ти вижила після зустрічі з Ловчими Тінями?
Ліса повільно випрямилася, намагаючись контролювати цей новий, пронизливий зір.
— Мене звуть Ліса, — твердо сказала вона. — І я не знаю, про який обряд ти говориш. Я просто... опинилася тут. Хто такі Ловчі? Тіні в масках?
Хлопець позадкував, його обличчя зблідло.
— Не вимовляй їхнє ім'я вголос під кронами, Ліса. Ліс слухає. У кожного в цьому світі є іскра, — він указав на свій спис, — але якщо вони переслідували тебе і ти не просто вижила, а відкрила такий погляд... значить, ти або проклята, або одна з Них.
Він кинув швидкий погляд на її плече, немов відчуваючи присутність чорної мітки Руйнівника.
— Твій кулон, — він указав на її груди. — Сховай його. Негайно. У цьому лісі є речі, гірші за Ловчих, і вони дуже люблять ласувати «іскрою», особливо такою яскравою, як твоя.
Ліса зрозуміла, що цей хлопчина — її єдиний шанс.
— Як тебе звати? — запитала вона.
— Еліан, — буркнув він. — Я збирав коріння, коли почув крик Тіні. Думав, звір загнав здобич, але... я бачив Руйнівника. Він пішов і більше не шкутильгав. Ти зцілила його? Ти розумієш, що він міг розірвати тебе на шматки?
— Ми домовилися, — коротко відповіла Ліса, щільніше загортаючи кардиган. Кулон на її грудях раптово став абсолютно холодним — знак небезпеки. — Слухай, Еліане. Мені потрібні відповіді. І безпечне місце. Натомість я допоможу тобі... я відчуваю речі, які ти не бачиш.
У цей момент із хащі лісу донісся низький, гудячий звук, схожий на удар величезного гонга. Птахи разом злетіли в небо.
— Пізно, — видихнув Еліан, хапаючи її за руку. Його долоня була жорсткою і холодною. — Тіні шукають свою іскру. Нам потрібно бігти до кам'яних кіл, поки туман не забрав наші імена! Біжимо, Ліса!