1. Пробудження

Біль був першим, що повернуло її до реальності. Він не просто болів — він пульсував, вгвинчуючись у суглоби та м’язи. Але найгірше було в очах: здавалося, під повіки щедрою жменею плеснули розпечений пісок. Їх так хотілося розплющити, але пекельний біль не давав цього зробити.
Ліса спробувала вдихнути, і ребра відгукнулися різким протестом. Двадцять п'ять років — не той вік, коли чекаєш, що кожен рух коштуватиме таких зусиль. Вона звикла довіряти своєму тілу. Роки професійного конкуру та виснажливої вольтижировки перетворили її, невисоку і на перший погляд тендітну дівчину, на тугу пружину. Треновані м'язи спини та сильні ноги, що звикли стискати боки коня на крутих віражах, зараз були її єдиним плюсом.
Вона змусила себе сісти. Довге руде волосся заплуталося, у ньому застрягло сухе листя та дрібне сміття.
— Спокійно... — прохрипіла вона, ледь упізнаючи власний голос.
Ліса зажмурилася, намагаючись гамувати пекельну різь в очах, і завмерла, прислухаючись. Професійна звичка інструктора з верхової їзди — завжди моніторити простір на предмет звуків, що можуть налякати, — спрацювала автоматично.
Десь неподалік монотонно дзюрчав струмок. Але це був єдиний живий звук. Ліса застигла, і її шкірою пробіг мороз. Не було вітру. Не чути птахів. Навіть нав'язливе дзижчання комах, яке має переслідувати в будь-якому лісі, було відсутнє. Вона знала, що це ліс, за запахом, що витав у повітрі. Але сказати точно не могла.
Кожен рух відгукувався у грудях різким, колючим спазмом — ребра були розбиті, перетворюючи дихання на тортури. Замість того щоб встати, вона поповзла. Бруд забивався під нігті, безліч дрібних камінців посилювали біль. Але першочергово очі — потрібно було вмитися.
Діставшись струмка, вона не втрималася на слизькому березі й важко впала в крижану воду. Тіло пробило тремтіння, але майже одразу прийшло оніміння. Холод витягував пульсуючий біль із забитих місць. На промоклому одязі розпливалися багряні плями, а шкіра була поцяткована дрібними порізами, ніби в неї встромилися тисячі гострих деревних трісок. Очам стало легше, і вона спробувала їх розплющити; сірий туман почав потроху відступати, але звуків так і не було.
Навколо стояли велетенські, могутні дерева, чиї стовбури здавалися стародавніми колонами, що підпирають нерухоме небо. Цей ліс не просто мовчав — він затамував подих.
Ліса оглянула себе. Високі шкіряні чоботи в багнюці, щільні штани для їзди — на щастя, майже цілі, колись біла майка. Озирнувшись, побачила темно-зелений кущ, який зовсім не вписувався в навколишнє середовище — так знайшовся її довгий в’язаний кардиган, який вона одягла сьогодні вранці. Це вона пам'ятала точно. Виглядав він теж дещо «побитим». Вона натягнула його, кутаючись у теплу в'язку, як у броню.
«Що сталося? Кінь? Манеж?» — вона намагалася відновити ланцюжок подій, але пам'ять обривалася на сірому тумані.
Пальці мимоволі ковзнули до шиї й намацали прохолоду металу. Кулон. Важкий зелений камінь у старовинній оправі — подарунок бабусі на вісімнадцятиріччя. Він ніби нагрівся від цього приємного спогаду. Посмішка крізь сльози... І сильний головний біль.
Зараз сил вистачило тільки на те, щоб доповзти до найближчого дерева-велетня з величезним корінням. Згорнувшись калачиком, наскільки дозволяли ребра, і сховавши обличчя в кардигані, створивши подобу теплого кокона, Ліса заплющила очі. Перед тим як провалитися у важкий сон, вона торкнулася каменя на грудях.
1.1 Сон
Того дня їй виповнилося вісімнадцять. На столі стояв скромний торт, а бабуся дістала з оксамитової коробочки прикрасу.
— Це від матері, — тихо сказала бабуся, застібаючи ланцюжок. — Вона хотіла, щоб ти одягла його, коли прийде час.
Дівчина підійшла до дзеркала. З відображення на неї дивилися дивні, «нерішучі» очі: одне — глибоке каре, інше — холодне сіре. Сповна природа так і не змогла обрати її долю.
— Були б вони зеленими — вилита відьма, — усміхнулася бабуся, поправляючи її волосся. — А так... ні туди ні сюди. Генетика на тобі відпочила, чи просто заплуталася.
— А батько? У нього були такі самі? — вкотре запитала вона.
Бабуся лише стиснула губи. Про батька не говорили ніколи. Життя складалося з тиші та догляду за матір’ю, яка злягла, коли дівчинці було всього одинадцять. Мама пішла рано, залишивши по собі лише цей кулон і вічну блідість. А коли внучці виповнилося дев'ятнадцять, не стало й бабусі.
Раптом усе помутніло і з’явилися нові спогади, які пахли не лісом, а старим будинком і сухими травами.
Їй сім. Вона стоїть у тіні коридору, притиснувшись щокою до прохолодної стіни. Двері в кімнату матері прочинені, і звідти доносяться голоси — тихий, уривчастий мамин і різкий, сухий бабусин.
— Подивися на неї, — шепотіла мати, і в її голосі чувся надрив. — Вона ж зовсім прозора. Тендітна, як порцеляна. У ній ні краплі тієї люті, що потрібна для... цього. Вона не впорається сама. Її нікому буде захищати, коли прийде час.
— Значить, ми зробимо її сильною, — відрізала бабуся. У її руках брякнуло щось металеве. — Раз природа нагородила її ніжною душею, ми змусимо її тіло стати бронею. Загартуємо її. Якщо не можна спиратися на магію крові, нехай спирається на власні м'язи.
— Спорт? — у голосі матері промайнув переляк. — Але вона така ніжна...
— Саме тому. Ми віддамо її в сідло. Коні не терплять слабкості, вони навчать її тримати удар раніше, ніж вона зрозуміє, навіщо їй це потрібно. Ми зробимо з неї клинок, навіть якщо вона думає, що вона — лише польова квітка.
Маленька Ліса тоді не зрозуміла сенсу слів про «магію крові» чи «клинок», але запам'ятала дивне відчуття: її життя було вирішене за неї. Того вечора вона вперше побачила кулон на тумбочці матері. Зелений камінь тоді не грів — він дивився на неї, як холодне некліпне око.
— Будь сильною, Ліса, і ти завжди знайдеш усі відповіді на твої запитання, — голос бабусі прозвучав у свідомості так чітко, ніби вона стояла за спиною.
Ліса здригнулася і розплющила очі. Вона лежала у сплетінні величезних коренів старого дерева, які обіймали її, наче колиска. Мабуть, учора, побита і порізана трісками, вона все ж змогла вибратися з води і забутися важким сном тут, у безпеці.
Ліса усміхнулася, і ця миттєва усмішка на мить розгладила риси її змученого обличчя. У пам'яті виринуло, як бабуся лагідно торкалася її волосся — яскраво-рудого, майже вогняного — і називала її Лісою. Їй завжди це подобалося; у цьому імені було щось дике і водночас рідне, що захищає.
Сонячне світло пробивалося крізь крони, і тільки зараз, при денному освітленні, Ліса усвідомила: ліс був іншим. Не таким, як ті ліси, що вона бачила раніше. Кольори тут здавалися занадто щільними, важкими, а форми дерев — неправильними, майже чужими. Весь цей час вона перебувала в іншому місці, але тільки зараз, опритомнівши, змогла це по-справжньому побачити.
Вона обережно торкнулася ребер. Біль, який учора заважав дихати, майже зник, залишивши лише легку важкість. Ліса закатала рукав понівеченого, забрудненого в крові одягу і завмерла: дрібні порізи від гострих трісок затягнулися, залишивши на шкірі ледь помітні рожеві сліди. Крижана вода струмка або сама земля цього дивного лісу створили диво — рани загоїлися за одну ніч.
Вона була одна. Тишу порушував лише гуркіт води неподалік, того самого струмка, який учора врятував її. Пам'ять, як і раніше, мовчала, не даючи жодних підказок, крім образу матері та бабусиного подарунка.
Ліса сіла, притиснувши руку до кулона. Бабуся завжди казала, що генетика на ній «заплуталася», нагородивши різними очима, але зараз, у цьому дивному лісі, вона відчувала: усе, що в ній є — і ці очі, і ця сила до зцілення — скоро набуде сенсу.
Треба було щось робити. Рухатися вперед. Але ліс навколо мовчав, чекаючи на її перший крок.
1.2. Спалах пам'яті.
Ліса заплющила очі, намагаючись абстрагуватися від дзвінкої порожнечі лісу. Їй потрібно було «заземлитися». Медитація завжди була її таємною зброєю: перед кожним виходом на манеж, коли адреналін зашкалював, а багатотонна тварина під тобою відчувала найменше тремтіння м'язів, вона йшла в «точку тиші».
«Вдих. Затримати. Видих», — наказала вона собі.
Спочатку перед внутрішнім поглядом стояв лише сірий туман, але поступово він почав оформлюватися в чіткі, болісно яскраві кадри того ранку.
"Це був звичайний ранок вівторка. Сонце ледь піднялося над верхівками кленів, золотячи доріжки міського парку. Ліса йшла на стайню, перебираючи в думках план тренування для молодшої групи. Вона любила цей час: місто ще спало, і тільки цокіт її власних чобіт по асфальту порушував тишу.
Раптом повітря стало густим, як сироп. Птахи, що тільки-но заливалися в гілках, разом змовкли. Серце Ліси пропустило удар — професійне чуття інструктора, звиклого до небезпеки, завило сиреною. Але бігти було нікуди.
З тіней, просто крізь стовбури дерев, вийшли четверо.
Вони не були людьми. Точніше, Ліса ніколи не бачила таких людей. Високі, неприродно гнучкі постаті були закуті в матово-чорні обладунки, які не відбивали світло, а ніби вбирали його. Їхні обличчя закривали глухі маски-личини, що нагадували шоломи стародавніх ніндзя, але без жодного шва. За вузькими прорізами для очей пульсувало багряне марево.
— Взяти її, — голос одного з них прозвучав не як звук, а як скрегіт металу по каменю.
Усередині Ліси піднялася хвиля липкого, первісного жаху. «Де я? Що це за істоти? Чому парк став схожим на кошмарний сон?» — питання каталися у скронях, але часу на роздуми не було.
Вона не стала кричати — нікому було чути. Ліса рвонулася вбік, використовуючи свою спритність. Але нападники рухалися швидше за думку. Навколо них простір почав тріскатися, реальність кришилася, як старе скло. У Лісу полетів град гострих чорних трісок, що виривалися просто з порожнечі.
Це була не просто атака, а справжня феєрія смерті: тріски шматували шкіру, впивалися в плечі, повітря навколо дзвеніло від їхнього свисту. Біль обпікав, але страх змушував рухатися далі, перестрибуючи через перешкоди, як на виснажливому кросі. Вона продовжувала бігти, захлинаючись власним криком, поки дорогу не перегородив лідер.
Він виник перед нею за частку секунди, ніби виткався з самого повітря. У його руці з нічого виникло довге зазубрене лезо, від якого йшов холод могили. Він завдав удару — прямого, професійного, націленого точно в серце. Ліса завмерла, розуміючи, що не встигне ухилитися. Світ сповільнився. Вона бачила наближення чорного металу, відчувала, як життя ось-ось обірветься...
Але ніж ударив не в плоть. Старовинний кулон, що підстрибнув на грудях під час бігу, прийняв удар на себе."
Ліса здригнулася і розплющила очі в теперішньому. Вона важко дихала, а пальці судомно стискали зелений камінь.
«Я мала померти там, у парку», — промайнуло в голові. — «Але я тут. У лісі, який мовчить так само зловісно, як ті маски в прорізах шоломів. Чому він мовчить? Чому я жива?»
Спогад про напад був настільки реальним, що вона мимоволі озирнулася на велетенські дерева, чекаючи побачити серед них ті самі чорні тіні. Але ліс, як і раніше, затамував подих, наче хижак перед стрибком.
Голова Ліси буквально розколювалася. Кожне зусилля вивудити з пам'яті хоча б крихту правди віддавалося у скронях ударами важкого молота. Вона мружилася, впиваючись нігтями в долоні, змушуючи себе не провалюватися в рятівну темряву, а йти до кінця. «Згадуй! Будь сильною, Ліса... ти мусиш!» — твердила вона собі крізь зціплені зуби. Минуле не просто поверталося, воно проламувалося крізь ментальний блок, завдаючи майже фізичної муки, поки нарешті не вибухнуло фінальним акордом.
"Удар чорного металу об зелений камінь породив звук, схожий на дзвін тисячі дзвонів. Наступної миті світ захлиснула гігантська хвиля сліпучого білого світла. Потужний енергетичний викид, немов вибух наднової, розметав нападників у різні боки. Ліса відчула, як її підхопило цим потоком, як кістки затріщали від неймовірного тиску, а простір навколо неї просто розірвався, всмоктуючи її у воронку."