Розділ 29

Пройшов тиждень.

Лев більше нічого не говорив... він прокидався, відповідав короткими «так» або «ні» на запитання Сергія. Моментами крився. Але... нічого більше. Інколи я давала йому води, але це було чисто через моє спостереження за ним і за тим, що я бачила. Він постійно терпів до останнього, поки не починав або кашляти, або сам поглядом торкатися склянки на тумбі, наче справді вірив, що може до неї дотягнутися.
Ні, насправді він став бодай трохи сильнішим за цей час, як стверджував Сергій, але... попри це він був досі слабким. Це були наче не етапи «від важкого до стабільного», а... десь від «найважчого до важчого», важкого, помірно важкого, майже стабільного і... так, здавалося, цей список тягнувся до тієї точки, яка б мала бути.
— Що ж, я хочу дещо спробувати, — сказав Сергій, підставляючи папку і проходячи до кінця ліжка. — Леве, заплющ очі і просто скажи, коли відчуєш щось, гаразд?
Я глянула на Лева, коли той кивнув головою і заплющив очі. Тоді мій погляд перевівся на Сергія, котрий вийняв із кишені гострий скальпель, а також голку. Мої брови нахмурилися. Лікар злегка відкинув ковдру, а тоді повільно провів голкою по стопі Лева.
— Відчуваєш щось? — запитав він.
Лев заперечливо хитнув головою і також насупився. Тоді Сергій взяв скальпель і ледь натиснув. На стопі хлопця з'явилася крапля крові. Я скривилася.
— Нічого? — запитав Сергій.
— Ви знущаєтеся з мене? Що я міг відчути?!
Очі Лева розплющилися, і він глянув на Сергія, що стояв біля його ніг. Лікар важко видихнув і підійшов до тумби, взявши вату. Змочив її і приклав до п'яти Лева, а після цього вкрив його назад.
— Чудово, я тепер ще й інвалід, — сказав Лев.
— Не говори дурниць, — тихо промовив Сергій.
Але... здається, я вже все розуміла. Якщо Лев не відчував болю... і абсолютно нічого під час торкань Сергія, то це означало, що хребет постраждав дещо сильніше, аніж можна було подумати.
— Під час операції та й... загалом після аварії у тебе декілька разів ставалася зупинка серця. Через це мозок, включно зі спинним, отримали гіпоксичне пошкодження.
— А якщо нормально? — запитав Лев.
— Нервові сигнали не доходять до ніг, — прошепотіла я, і Сергій кивнув.
Лев закотив очі й важко видихнув. Його погляд втупився в стелю, а апарат поруч запищав, сповістивши про зміну серцевого ритму.
— Леве, тільки не хвилюйся... — почав Сергій.
— Справді? — Лев кинув погляд на лікаря, і я вже вловила тон у його голосі. Він починав дратуватися, і апарат біля ліжка також це відчув, запищавши. — Що ж, ви маєте рацію. Мені варто радіти. Я вже скільки тут лежу, а спроможний хіба руку від ліжка відірвати і нічого більше. Щастя яке! Та ще й ніг власних не відчуваю. Я справжній щасливчик.
— Так, — не втрималася я, і погляд Лева метнувся до мене. — Ти чуєш взагалі, на що скаржишся? На що ти очікував? Думав, встанеш і побіжиш знову? Тебе ледь у цьому світі втримали. Тобі говорять, що твоє серце зупинилося, а ти... ти злишся через те, що, можливо, не зможеш ходити?
— Ох, так, вибач. У мене ж є ще ти. Ще одна причина злитися, чи не так?
Його рука піднялася, коли апарат вкотре пискнув, і він смикнув дроти, зірвавши їх усі. Апарат видав тривожне «пі-і-і-і», на моніторі з'явилася рівна лінія, і Сергій підійшов, вимкнувши прилад із розетки.
— Можеш злитися і на мене! Але перестань так поводитися, Леве. Ти міг померти. Міг більше не прокинутися. Тебе витягли в прямому сенсі з того світу, а ти зараз...
— А я не просив! — ця його фраза змусила мене затнутися, а очі округлилися. — Хіба я просив когось рятувати мене? Допомогти мені? Можливо, я і хотів, щоб не витягли!
— Що... що? — прошепотіла я.
— Уявляєш? І все це через тебе. Я сів у машину і сам поїхав туди, і все це сталося через тебе.
 

Знаєте...насправді я розчарована. Це моя перша книга і я очікувала більшої активності особливо разочвбчи що це повинна була бути цікавою історією. Напевно, я помилилася і все ж вона не для сайту Букнет... Кількість реакцій на книзі змушує засмучуватися😢