Розділ 26

Врешті, коли Сергій зрозумів позицію Лева, він пішов... Я ж мовчала, адже частинка мене розуміла його. Я розуміла причину, чому Лев усе вперто заперечував.
— Тобі також щось потрібно від мене? — різкий голос Лева вирвав мене із думок.
— Ні, я... я не насідатиму на тебе. Все ж це твоє рішення. І я його розумію.
Мені... мені здалося, чи він щойно справді закотив очі?
— Тоді нагадаю, що ти вже повинна була бути далеко не тут.
Я хитнула головою.
— Тут ти помиляєшся.
— Ні! Ти маєш піти.
Я прикусила нижню губу.
— Не старайся дарма, Леве. Я не піду і не залишу тебе. Що б ти не казав. Тому не витрачай свої сили. Впевнена, що їх у тебе після витівки зі спробою встати насправді не так багато.
— Вважаєш мене слабаком? — він кинув це настільки різко, що я аж здригнулася.
— Ні... звичайно ж ні!
— Не заперечуй своїх слів. Тобі треба піти. Зараз.
— Я. Не. Піду, — так само вперто відповіла я, ступила крок у напрямку дивану та сіла на нього, склавши руки на грудях.
Цей хлопець був впертим... і це зрозуміло, адже він був моїм сином. Він був злим і хотів позбутися мене. Це я також розуміла, але... я пообіцяла собі, що все виправлю.
— Що? Що тоді мені зробити, щоб ти забралася звідси? — його голос зірвався ледь не на крик.
Я нахилилася вперед, опустивши руки на коліна.
— Нічого. Тобі не варто робити нічого, бо я не піду, Леве. Перестань вперто мене виганяти.
Його голова повернулася до мене, а очі примружилися.
— Чому? Чому тобі настільки важко зробити те, що ти зробила тоді? Чого ти очікуєш? Думаєш, побудеш тут біля мене, посидиш, скажеш два слова і я... пробачу тобі? Думала, я кинуся у твої обійми і почну ридати, бо... Господи, як же я радий тебе бачити! Нарешті моя прекрасна матуся, котру я стільки чекав, повернулася?
Його слова викликали всередині мене дивний мороз... він говорив це з такою відвертою ненавистю.
— Цього не станеться. Ніколи, чула? Я ніколи не пробачу тобі, що б ти не робила. Будеш повзати навіть на колінах біля мене — я не пробачу тобі. Бо я ненавиджу тебе. Чула? Ти зруйнувала мені життя. Знаєш, краще б тобі справді вдалося і ти позбулася мене або принаймні викинула деінде, але не йому під ноги. Ти стала найбільшим болем усього мого життя. І я не пробачу тобі. Нізащо. І ніколи.
На моїх очах зібралися сльози, але я змусила себе змахнути їх. Голова Лева повернулася в протилежний бік, а я глибоко вдихнула, заспокоюючи себе, однак коли заговорила, голос усе одно тремтів.
— Я не прошу тебе вибачати мені. Я сама знаю, що вчинила паскудно із тобою. Я винна. Але зараз я не піду, Леве. І я не очікую подяки від тебе за цей вчинок. Бо я знаю, що... я не заслужила на неї. Ані на «дякую», ані на те, щоб ти мені пробачив. Але я все одно буду поруч.
— Ти втечеш від мене швидше, аніж за декілька днів. Як зробила це і раніше. Тому... гадаю, мені просто треба почекати.
Я ледь посміхнулася. Він... він думає, що я піду сама, а отже, більше не намагатиметься прогнати. А це означає, що... я можу залишитися.
— Я не втечу, от побачиш, — прошепотіла я.
Він більше нічого не відказав... за декілька секунд я зауважила, що його дихання вирівнялося і він заснув. Тільки тоді я дозволила собі нарешті видихнути, не стримавши сльозу, котра скотилася по щоці. Мені не хотілося плакати перед ним... десь у грудях почало зароджуватися дивне відчуття, що я просто... не маю права цього робити.
«І він ніколи не плакав. І ніколи не жалівся... Починаючи з десяти років він жодним чином не показував, як йому боляче. А йому було боляче, я впевнений у цьому».
Слова Павла виринули десь у голові. Не хотілося... щоб Лев подумав, що я використовую сльози як... маніпуляцію.