Розділ 25

Лев

Я забігла в палату і просто-таки завмерла на секунду.
— Леве! Ти здурів?! — вигукнула я, не стримавшись, і швидким кроком наблизилася до ліжка.
— Негайно ляж назад, — сказала я вже дещо спокійніше.
Хлопець кинув на мене розлючений погляд. Я взагалі дивувалася, як він міг навіть мінімально піднятися, якщо ще нещодавно не міг і пальцем поворухнути.
— Не твоє діло, — відрізав він розлючено.
Його руки знову напружилися, і я, помітивши це, поклала руку на його плече, але коли він кинув на мене обурливий погляд — одразу забрала її.
— Що за самодіяльність? — Сергій зайшов і також вражено дивився на Лева.
Гаразд, можливо, це й не було схожим на те, щоб він повноцінно піднявся, однак його тіло очевидно було ледь відірване від ліжка. Руки, зігнуті в ліктях, напружені, вени на них, здавалося, зараз полопають, як повітряні кулі.
Сергій підійшов і, торкнувшись плечей Лева, повільно натиснув, опускаючи його назад.
— Тобі не можна підніматися, не роби так більше, — сказав він, вирівнюючись.
Лев важко видихнув.
— Це був він, правда? — запитав він.
Ми з Сергієм перезирнулися.
— Хто? Тут нікого не було.
Сергій взяв свою папку і почав дивитися на монітори, напевно, записуючи показники.
— Не брешіть мені, — він сказав це таким тоном, що я аж здригнулася. — Це був батько. І я це знаю.
Сергій глянув на нього поверх папки.
— Якщо це потрібно, тоді я справді дещо приховаю від тебе заради твого ж блага. Але... гаразд. Тут справді був твій батько. Що це змінює?
— Я ненавиджу брехню, і краще вже почути правду, якою б вона не була. І... його присутність насправді багато чого змінює.
Сергій підняв брови.
— Що ж... Тоді гаразд. Ти, напевно, і так знаєш, чого він хотів.
— Забрати мене? — припустив Лев.
Сергій ледь кивнув.
— Отже, мені все ж таки пора вставати, — відказав він, але Сергій перервав його.
— Ні. Я не випишу тебе з лікарні, поки не буду впевнений, що твій стан відмінний.
Очі Лева примружилися. Здавалося, він не повірив у сказані слова.
— А ще... якщо ти вже так відданий правді, то повідомлю тобі, що я вже сповістив поліцію. Щойно твій стан дещо покращиться — вони прийдуть взяти в тебе заяву.
— Заяву на що? — запитав він, і я кинула на Сергія погляд.
— На твого батька.
Лев закотив очі.
— У мене немає причини писати на нього заяву.
— Справді? Знаєш, Леве, ти сам щойно говорив про правду...
— Правда, яку ви очікуєте почути від мене для поліції, нікому не сподобається. І вона нікому не потрібна.
— Ти помиляєшся, — відказав Сергій. — І, до твого відома, вистачить травм і документів, які надам поліції я, щоб його затримали.
— Яких ще документів? — тихо запитала я.
— Під час огляду після операції я зауважив занадто багато травм, котрі виникли не через аварію. Усі їх я зафіксував. І, до того ж, упевнений, пара чергових, котрі привезли тебе тієї ночі сюди, також підтвердять усе. У тебе є безліч травм від аварії, так. Але є й інші.
— Перед аварією я впав зі сходів. Ось і все.
— Серйозно? Справді, Леве? А я не вірю тобі. У тебе зараз зафіксовано сімнадцять ребер пластинами. Але з них три ми були змушені власноруч зламати через те, що вони починали неправильно зростатися після того, як їх хтось зламав раніше. Чи тоді ти також впав? Леве, я не дурний. І до того ж... твій батько проговорився. Думаю, поліції вистачить відео, де він зізнався в тому, що бив тебе. І вистачить моїх свідчень, а ще твого охоронця. Тобі немає причини заперечувати.