Розділ 24

Еліза
Мені важко було повернутися... я не хотіла завдавати йому болю. Але сама моя присутність, здавалося, робила це замість мене.
І на противагу цьому... були всі ці роки і моє небажання залишати його самого і цього разу. Він... він стільки витерпів без мене, через мене. Стільки болю, що... я не хотіла залишати його і зараз. Та ще й у такому стані. Я хотіла його повернути. І хотіла показати йому, що... я шкодую і він потрібен мені. Навіть зараз, навіть такий.
Саме тому я повернулася. Сіла цього разу на диван, нервово стискаючи руки.
Звідки? Звідки він... знає.
Минуло декілька годин, і я встигла заспокоїти своє хвилювання, хоча і не намагалася наблизитися надто близько.
Раптом двері відчинилися. Це сталося настільки різко, що я за рефлексом піднялася, ступивши на крок ближче до ліжка.
У дверях стояв Дмитро... Мої руки миттю стиснулися в кулаки.
— О-о-о-о-о, кого я бачу. Елізабет Самойленко.
— Вже давним-давно не Самойленко, — відповіла я. — Чого тобі?
— Ох, яка ти груба. Раніше такою не була.
Я скривилася, а чоловік ступив іще один крок.
— Я прийшов забрати сина. Свого сина, перебування в палаті якого тобі заборонене. Що ти взагалі тут робиш?
Я вже хотіла відповісти, як позаду почулися кроки. Увійшов Сергій.
— Перепрошую, але що тут за сторонні?
Дмитро повернувся до нього.
— А й справді. Гм, Елізо?
— Я про вас, чоловіче.
Голос Сергія помітно став суворішим і беземоційнішим.
— Я приїхав забрати свого сина. Я Дмитро Самойленко, а в цій палаті Лев Самойленко.
Сергій примружив очі.
— Це неможливо. Стан вашого сина забороняє будь-які переміщення. Навіть в іншу клініку.
— О, ні. Я планую забрати його додому.
— А це взагалі неможливо! Як ви собі це уявляєте?
— Я готовий підписати всі документи. Під мою відповідальність.
— Ти вже і так досхочу зіпсував йому життя! Можливо — достатньо?! — обурилася я.
Дмитро кинув на мене швидкий погляд, а потім повернувся назад до Сергія.
— Ви не маєте права. Я його батько, і саме я можу приймати такі рішення, як його виписка з лікарні.
Сергій важко й обурено видихнув, а тоді кинув швидкий погляд на Лева позаду і, взявши Дмитра під руку, просто-таки випхав його із палати. Я кинула погляд на Лева. Його очі зупинилися на мені. Здається, він тільки прокинувся. Але я стиснула руки в кулаки й вийшла за Сергієм.
— Мені байдуже на ваш статус, повноваження і все інше. Погрожуйте скільки завгодно, але хлопець є повнолітнім, і виписати його ми можемо тільки за його згодою...
— То давай спитай його, впевнений, він не проти, — Дмитро починав відверто дратуватися.
— Зараз він у важкому стані. Після операції, яку він міг не пережити. Його життя буквально висить на волосині. Він під цілою групою препаратів. Він не здатний свідомо мислити. І в такому стані його ніхто не має права виписати. А ви як його опікун не повинні приймати рішення, бо він вже повнолітній. І до цього всього, шановний суддя, змушений додати, що щойно його переведуть в палату, я повідомлю в поліцію про знайдені сліди побиття та переломів, котрі не могли з’явитися у зв’язку з аварією.
Дмитро хижо посміхнувся.
— І що він скаже? Він не зізнається тобі. А знаєш чому? Бо він знає, що я набагато сильніший за поліцію. І якщо хтось дізнається, то йому вже точно ніхто не допоможе. Тому... перестань грати героя. І дозволь мені його забрати, а я пробачу тобі твій надто активний захист.
Я не стрималася... Моя рука замахнулася, і почувся гучний ляпас.
— Ти. Більше. До нього. Не наблизишся.
Голова Дмитра повернулася в мій бік. Його рука піднялася, потираючи червоне місце від мого удару... Я відчувала просто страшенну лють на нього.
— Ти така впевнена? Він сам до мене прийде, от побачиш. А взагалі... навіщо ти тут? Думаєш, приїхала, він побачить тебе і радісно пробачить? Чи, можливо, вважаєш, що, погладивши його по голові, зітреш усі спогади?
Дмитро голосно засміявся.
— Він ненавидить тебе. І ніколи тобі не пробачить. Він сам виставить тебе за двері. А знаєш чому? Бо він знає правду. Ти позбулася його. Хотіла вбити, але... на жаль, не вийшло. І після того принесла, викинувши мені просто під ноги.
Дмитро засміявся, а я похитала головою. На очах починали збиратися сльози.
— Він не міг тобі повірити!
— Це було справді важко. Бо він у свою маленьку голову вселив те, що ти врятуєш його, тільки... упс. Тебе не було. І він знає правду.
Я стиснула долоні в кулаки. По щоці потекла сльоза.
— Як шкода, так, Елізо? Хотіла повернути сина? Але він ніколи не буде твоїм. Бо ти для нього ніколи не була ніким більше, аніж причиною його страждань.
— Достатньо! Вимітайся звідси, інакше я покличу охорону, а пізніше й пресу. Як місто відреагує на таку сенсацію?
— Та хто тобі повірить, — скривився Дмитро.
— А мені й не варто нічого казати! Все буде на камерах.
Голова Дмитра смикнулася вбік, і... я ледь посміхнулася, але це швидко минуло. З-за дверей у палаті почувся гучний писк монітора, і я миттю повернулася, заходячи всередину.