Розділ 22

Еліза
Арсен поїхав, і я повільно покрокувала назад до палати. Я знервовано жувала свою нижню губу. Чоловік мав рацію...
Я розповіла йому про те, що Лев прокинувся, і... єдине, що сказав Арсен — що зараз здоров’я Лева це найголовніше. Варто дотриматися поради лікаря, а отже, притримати правду при собі... але це була тільки одна сторона бачення ситуації.
З іншої... якщо я почну брехати йому, рано чи пізно ця брехня спливе і... може поранити його ще сильніше.
Одним словом, Арсен нічим мені не допоміг.
Я зайшла до палати й сіла на диван. Лев досі спав, повернувши голову до вікна, котре досі було закрите шторами. Сергій сказав, що зараз різке світло може нашкодити Левові, саме тому на вікнах штори і в палаті не надто світло.
Я опустила погляд до свого мобільного телефону. Моє серце шалено стукотіло... я не знала, що мені робити. Справді не знала.
Я важко видихнула.
— Ти... не відповіла... мені...
Я підстрибнула на дивані, і погляд одразу піднявся до Лева. Я й не помітила, як його голова повернулася до мене, а очі... просто-таки втупилися в мене.
Я хитнула головою.
— Хіба... хіба це важливо?
— Хто?
Голос Лева помітно став твердішим. Зранку він тремтів і був ледь чутним... зараз же він був... нормальним. Хоча киснева маска й дещо приглушувала його, і він говорив дещо важко.
— Леве, я не вважаю... — знову спробувала я відмахнутися від запитання, але він знову перебив мене.
— Скажи. Хто. Ти?
В його очах з’явилася якась іскра, і це насторожило мене. І не тільки. Апарат поруч тривожно пискнув, і я підвелася, підходячи ближче до ліжка. Погляд Лева був холодним.
«Він може бути різким. Може кричати, ненавидіти, ображати... але це всього-на-всього його захист, Елізо», — голос Павла прозвучав десь у моїх вухах.
«Ти йому потрібна...»
Я глибоко вдихнула.
— Тобі не можна хвилюватися. Заспокойся, — прошепотіла я.
— Чому тебе... має цікавити те, що я... роблю, і що мені можна? Я поставив тобі запитання.
— Гаразд. Заспокойся, — Господи, який же він впертий!
Я глибоко вдихнула і заплющила очі.
— Я медсестра, — частково це була й правда. Адже за професією я й була медсестрою. Але насправді... це була єдина фраза, завдяки якій він зараз заспокоїться, і пізніше не виникатиме питань щодо моєї присутності біля нього.
Я розплющила очі й глянула в очі Лева. Він примружив їх... Те, як він мовчав, змушувало моє серце шалено битися. Його губи під кисневою маскою ледь ворухнулися. З його вуст зірвався смішок. Легкий, але котрий далі викликав кривляння від болю. Однак його реакція... вона змусила мене напружитися.
— Що смішного? Ти пережив складну операцію, тебе перевели в палату інтенсивної терапії не в... ідеальному стані. Тобі потрібен нагляд.
Його голова повернулася до вікна, і я бачила, як очі заплющилися на хвилину. Можливо... його реакція — це тільки через стрес? Я вже ледь розслабилася і почала опускатися в крісло, коли почувся його голос.
— Навіть зараз ти... брешеш?
Він сказав це тихо. Ці слова були зовсім іншими, ніж декілька хвилин тому. Це не були слова хлопця, котрий вимагав від мене відповіді.
— Що? — перепитала я спантеличено.
Його голова повернулася... Я змусила себе заспокоїтися. Я не могла бачити в його очах ненависті... Бо в нього... в нього немає причини ненавидіти медсестру.
— Так легше, правда? — запитав він, примруживши очі.
— Я не розумію, про що ти говориш, — сказала я, вдаючи спантеличення.
Його губи стиснулися. Він знову повернувся до вікна, а тоді...
— Йди геть.
Я напружилася, здавалося, дужче за струну.
— Що? Ні, я не можу. Це... це моя робота...
— Досить!
Я аж підскочила від його різкого й холодного водночас голосу. Апарат поруч запищав, сповіщаючи про пришвидшене серцебиття. Його очі дивилися на мене, і... я відчувала холод.
— Я ненавиджу тебе. Чула, мамо?
Апарат знову пискнув. Я часто покліпала, хитнувши головою. Губи відкрилися в спробі щось сказати... заперечити. Але те, з якою... огидою та ненавистю він сказав це «мамо», не давало мені змоги хоча б щось мовити.
— Леве, я...
Він відвернув голову, але наступної хвилини його тіло здригнулося. Він почав кашляти. Апарат поруч почав несамовито пищати. Я в паніці натиснула на кнопку й кинулася до нього, але... його голова смикнулася в протилежний бік.
— Не чіпай мене!
До палати забіг Сергій. Він миттю, без слів, відсторонив мене рукою, і я прикрила обличчя. В палаті почав панувати суцільний хаос...
«Йому не можна нервувати», — слова Сергія наче ляпас врізалися в пам’ять.
«Я ненавиджу тебе...»
Щоками почали текти сльози. Я вийшла з палати, сівши на крісло біля дверей... Я почала тремтіти...

Не забувайте додати книгу до своєї бібліотеки, ставити зірочк та писати враження від розділів. Для обох авторів це важливо адже попереду найцікавіше ❤️