Розділ 21

Лев

Це відчуття, наче я її знаю, не було раптове чи надумане. Я справді чув її... інколи у своїй плавучій темряві. Я був упевнений, що це був її голос. Я не міг помилитися.
— Ти зміг... і зможеш ще більше.
Зміг — що? Моя цікавість перемогла. Я хотів побачити, як вона виглядає. Я відчув, як щось торкнулося моєї руки. Хто вона? І звідки... в мене відчуття, наче я її знаю.
Я з певною силою розплющив очі й завмер. Зелені... її зелені очі дивилися на мене дещо стурбовано. Мої губи трохи прочинилися. Я... я хотів стільки всього її спитати. У мене було безліч питань. Хто вона? Чому вона тут? Для чого? Зазвичай, якщо я і потрапляв у лікарню, то це було максимум на одну добу, і батько забирав мене додому, де поруч переважно нікого не було. За винятком Павла, котрий інколи з’являвся, коли я прокидався. А хто вона?
— Хто... ти...?
Я сам злякався того, як звучить мій голос. Здавалося, це сказав не я... хтось інший, хто був тут. Але... насправді не було нікого. Я бачив легкий подив в очах жінки. Вона ледь прикусила свою губу. Мої очі примружилися. Запала мовчанка... мені хотілося її порушити, повторивши своє питання, бо жінка, здається, або забула його, або не почула. Але... насправді це ставалося тільки в моїх думках. Я не міг вичавити з себе більше ні звуку. Подумки я починав проклинати те, у наскільки жалюгідному стані я зараз. Батько мав рацію... я справді слабак.
— Леве, я...
Те, що вона знала моє ім'я, змусило мої брови нахмуритися. Але потім я пригадав, що лікар декілька хвилин тому також звертався до мене на ім'я. Можливо, вона почула.
Однак те, як очі жінки почали розгублено бігати по моєму обличчю, змушувало мене також думати. Вона здавалася наляканою, і я буквально бачив, як вона швидко думає, вибираючи, що саме мені сказати. І це мене починало лякати. Хто вона насправді? Чому тут?
Врешті жінка знервовано посміхнулася і почала говорити щось про те, що мені варто відпочити. Чорт!
Мої повіки знову починали важчати. Я відчував дивну потребу заплющити очі, але... хто ж вона? Чому вона не говорить мені правди, а шукає... відмовки?
Я відчував, що її рука лишилася на моїх пальцях. Вона така тепла порівняно з моєю прохолодною.
Повіки починали дедалі більше важчати.
Можливо, вона медсестра? Або... якась знайома Павла? Можливо, охоронець попросив її посидіти зі мною, і вона просто розгубилася? Але чому тоді я чув її голос раніше? Чому мені здається, що я, чорт забирай, її знаю? Можливо... можливо, вона від мого батька? Це б усе пояснило. Вона не хоче казати, хто вона, бо хвилюється видати себе. Батько б точно не залишив мене просто так... на мені занадто багато доказів проти нього. Хоча він і може все запросто зам'яти, це я знав напевно, але все ж... він завжди хотів контролювати мене. Це припущення було найбільш адекватним...
Поки я не заплющив свої очі й не пірнув у темряву, і в голову вдарила раптова думка. Слово.
Мама.
Що, якщо вона — та сама жінка? Що, якщо...
Але мені не довелося припускати. Я пригадав, як декілька років тому знайшов її фото.
І... ці зелені очі.
Але я не знайшов сили прокинутися, щоб сказати їй це. Однак я обов'язково зроблю це...
Десь у грудях зародилася злість. Що вона скаже? Що зробить? Збреше чи... зізнається?
«Вона викинула тебе, як непотрібне цуценя, мені під ноги. Досі радий, що в тебе є мати?»
«Ти ще не народився, а вже був непотрібний. Вона робила все, щоб позбутися тебе. Однак ти так просто не помреш. Правда, Леве? Ти будеш мучити всіх своєю присутністю. Завжди. Хоча ти і є непотріб».
Слова батька прозвучали десь у голові, і серце неприємно стиснулося...
Для чого вона прийшла?