Розділ 20

Еліза
Я тихо прочинила двері й увійшла. Гадала, що Лев знову заснув — те, що він взагалі розплющив очі, здавалося мені справжнім дивом.
Взяла з тумби пляшку, повільно відкрутила кришечку й зробила кілька ковтків, намагаючись вгамувати спрагу й хвилювання. Потім знову сіла поруч. Мої пальці невагомо торкнулися його передпліччя.
— Ти прокинувся, Левеня, — прошепотіла я в порожнечу. — Ти зміг... І зможеш ще більше.
Раптом його вії здригнулися. Важкий, туманний погляд зелених очей сфокусувався прямо на мені. Я затамувала подих. Невже я розбудила його?
— Хто... ти? — його голос був хрипким, наче шелест сухого листя.
Ці два слова далися йому неймовірно важко, ніби він витратив на них увесь запас сил, що накопичувався днями. Я завмерла. Мої очі панічно ковзали по його обличчю: темні брови, гострі вилиці й ця знайома зелень очей. Світло лампи підкреслювало, наскільки він виснажений, але він був живий.
— Леве, я...
Я затнулася. Він чекав. У його погляді не було ворожості — лише безмежна втома й запитання. Слова Сергія про те, що йому категорично не можна нервувати, спалахнули в голові червоним сигналом. Я не знала, якою буде його реакція. Чи він зрадіє, чи цей спогад розчавить його? Будь-яка сильна емоція зараз була для нього отрутою.
— Тобі варто відпочити. Ти ще дуже слабкий. Поспи, — сказала я, нервово облизуючи пересохлі губи й уникаючи прямої відповіді.
Брови Лева ледь помітно зійшлися на переніссі. Я бачила, що він хоче боротися зі сном, хоче знати істину, але тіло виявилося сильнішим. Очі повільно заплющилися, і я нарешті видихнула.
«Хто ти?». Я до крові прикусила губу. Що мені сказати йому наступного разу? Я думала, що його пробудження принесе полегшення, але замість нього прийшов новий, ще гостріший страх. Як не поранити його знову? Як втримати його на цьому березі життя й не дати знову зісковзнути за те холодне скло реанімації?
 

Лев
Я відчував нестерпну важкість. У всьому. Коли лікар вийшов, а за ним і та жінка, я спробував подивитися на свою руку. Я хотів ворухнути хоча б одним пальцем. Справді намагався, зосереджував на цьому всю волю, але... нічого. Тіло мене не слухалося.
Повіки здавалися важчими за тонну. Сон тягнув мене назад, у темряву, але я змушував себе триматися. Темрява мені не подобалася. Там було порожньо й холодно, а реальність, хоч і була болючою, здавалася принаймні справжньою.
Дихати було важко, наче грудну клітку стиснули сталевим обручем. Дивно, але зараз я знайшов єдиний «плюс» у тому, що батько робив зі мною всі ці роки: я звик терпіти біль і тиск. Хоча навряд чи це можна назвати правильною підготовкою до такого життя.
Інші частини тіла я просто не відчував. Ані ніг, ані рук... Лише тупий біль десь у глибині тулуба. Коли я спробував хоча б на міліметр змінити положення — не отримав нічого, крім спалаху вогню всередині.
Я почав подумки сварити себе. Мені треба напружитися! Треба щось зробити! Я ж лежу тут, як чортовий інвалід!
Але щойно я зробив глибший вдих, як ледь не скрикнув від різкого болю. Довелося здатися й просто завмерти.
Почув, як відчинилися двері. Хто це? Лікар? Чи знову вона? Десь глибоко в грудях затріпотіло дивне відчуття — я її знаю. Але звідки?
— Ти прокинувся, Левеня...
Її голос був тихим, майже невагомим. Але я затримав подих. Цей голос... він не був чужим. Я вже чув його раніше. Дуже давно. Але де?

Як ви вважаєте, Лев...знає хто така Еліза?