Розділ 18

Еліза

— М-м-м...
Я здригнулася в кріслі, почувши тихий звук котрий прорізав монотонну тилу.  Погляд миттю відірвався від вікна й зупинився на Левові. Моє серце пропустило удар: голова сина повільно повернулася на бік, а брови ледь нахмурилися, хоча за кілька секунд він знову розслабився.
Це був мінімальний рух. Ледь помітна реакція... але саме через неї все всередині мене стиснулося.
Двері тихо відчинилися, і я озирнулася — у палату зайшов Сергій.
— Ну що тут? — пошепки запитав він.
Я знизала плечима:
— Він спить...
Сергій ледь усміхнувся й підійшов до апаратів. Він занотував показники, поправив кисневу маску, що трохи з’їхала. Потім дістав ліхтарик і обережно підняв повіки Лева. Я помітила, як вії сина затріпотіли. Коли промінь світла торкнувся зіниць, брови Лева зійшлися на переніссі, а голова ледь сіпнулася. Сергій завмер.
— Цікаво... — прошепотів він, вдивляючись у монітори.
— Щось не так? — спитала я.
— Реакція... — промовив Сергій. — І рефлекси. Зранку вони були значно слабшими.
— Це ж добре, правда?
Сергій кивнув:
— Звичайно. Це дуже добрий знак.
Він узяв папку з історією хвороби й нарешті вийшов. Я знову перевела погляд на Лева й торкнулася його прохолодної долоні.
— Левенятко...
***

 Медсестра, забираючи порожню крапельницю,  принесла мені плед. Я накинула його на коліна, але спати не збиралася. Мій погляд був прикутий до обличчя сина.
— Знаєш... я стільки разів уявляла, як колись знайду тебе й хоча б крадькома погляну, — прошепотіла я в напівтемряві палати. — Але навіть у найжахливіших кошмарах не могла уявити, що побачу тебе в розтрощеній машині, всього в крові...
Я схилила голову.
— Мені завжди здавалося: якщо я наважуся тебе знайти, то вже не зможу зупинитися. Я боялася зруйнувати твоє життя. Не пробачила б собі цього. Але... я просто жахливо помилилася. Страх — поганий порадник, чи не так?
Я тихо хмикнула й нахилилася ближче. Моя рука піднялася до його обличчя, пальці дрібно тремтіли.
— Я завжди уявляла, яким ти виріс. Знала, що будеш красенем... ти й немовлям був чарівним. Але я не думала, що ти будеш настільки вродливим.
Пальці несміливо торкнулися його щоки. Шкіра була блідою і прохолодною.
— Я уявляла, як гладжу твоє волосся. Як торкаюся тебе... Мені здавалося, я ідеально запам'ятала твої риси, перш ніж тебе забрали. Але я помилилася. З роками пам'ять почала зраджувати, образи тьмяніли. У мене не було навіть фотографії... і це вбивало. А потім я вчинила просто жахливо. Знаєш, що я зробила? Наказала собі забути. Але я не забула. Чесне слово, жодної хвилини не забувала.
Я провела рукою по його волоссю. Воно виявилося дивовижно м’яким.
— Я так люблю тебе, Левенятко. Ти навіть уявити не можеш... і водночас я нічого не зробила, щоб ти про це знав. Але я все зміню. Обіцяю тобі.
Ці відчуття — тепло його тіла, шовк волосся — були настільки довгоочікуваними, що я не могла відсторонитися. Сама не помітила, як заснула, поклавши голову поруч із його рукою...

— Мам... — тихий, ледь чутний голос вирвав мене зі сну.
Я підвела голову, не одразу розуміючи, де перебуваю.
— М...а...
Цей хрипкий звук змусив мене миттєво прокинутися. Киснева маска шипіла, але губи Лева під нею ворушилися. Я вдивлялася в його обличчя — він був увесь мокрий від поту.
— Мам... — його брови болісно нахмурилися.
Я гарячково натиснула на кнопку виклику, а іншою рукою почала ніжно гладити його щоку.
— Я тут, сонечко. Чуєш? Я тут. Спокійно 
— Ма...
З кутика його заплющеного ока скотилася сльоза. Я витерла її пальцем і продовжувала заспокійливо гладити його.
— Я поруч. Я з тобою, Левеня.
Апарат поруч тривожно запищав, сигналізуючи про прискорення пульсу. Я торкнулася його чола — він був гарячим.
— Що сталося? — у палату швидко зайшов Сергій.
— У нього жар, здається, — відповіла я, схилившись і цілуючи сина в лоб.
Його тихе «Мам» досі відлунювало в моїй голові, розриваючи серце на шматки... Яка ж я дурепа. 

Як гадаєте, коли Лев остаточно прокинеться він вислухає Елізу чи...одразу прожене? Чи можливо його позиція буде абсолютно нейтральною?🧐