Розділ 17

Еліза

Я знову почала тремтіти.
— Так, спокійно. Елізо, послухай: якби щось сталося вночі — Сергій сказав би мені. Та й я був тут десь до опівночі. Тому заспокойся.
Я підняла руку, стискаючи груди в ділянці серця.
— Де він тоді?
На очі нагорталися сльози. Почулися кроки, і я обернулася, побачивши Сергія, котрий ішов коридором.
— Сергію! — вигукнула я.
Чоловік підняв погляд, і вираз його обличчя миттю змінився.
— Ох, Елізо. Я саме йшов до вас.
Я затрясла головою:
— Чому його немає? Де він? Щось сталося?
— Спокійно. Ми перевели його в палату інтенсивної терапії. Його стан стабілізувався, а в реанімацію щойно привезли важчого пацієнта, нам критично бракує місць. Тож без паніки, Лев просто у другому крилі.
Я нарешті видихнула.
— Відведи мене до нього...
Сергій кивнув:
— Тільки візьми себе в руки, гаразд? Тобі варто заспокоїтися. Якщо він отямиться — йому не можна нервувати.
Я швидко витерла щоки й пильно глянула на Сергія.
— Прокинеться? — прошепотіла я.
— Ну, не спатиме ж він вічно, як зачарований принц, — усміхнувся він.
Невдовзі ми зупинилися перед дверима з табличкою «207».
— Я справді можу зайти?
Сергій підтвердив:
— Так. Однак запам'ятай: якщо монітор почне видавати гучніші звуки або якщо помітиш, що він приходить до тями — одразу тисни на кнопку виклику. Ми зменшуємо дозу седативних. Він може почати ворушитися, хоча це поки малоймовірно. Будь-які зміни — одразу клич мене. Домовилися? Я звичайно ж приходитиму, але все ж кожної секунди не угледіти. 
Я кивнула. Сергій ледь помітно всміхнувся:
— Тоді заходь.
Я повільно натиснула на ручку дверей. У палаті панував напівморок. Штори були щільно засунуті, а єдиним джерелом світла була лампа на невеликій тумбі. Палата була невеликою, але затишною. Мій погляд одразу прикувало ліжко посередині. Апарати тихо виконували свою роботу, ритмічно висвічуючи криві на моніторах. Я ступала обережно, боячись порушити цю крихку тишу.
Зупинилася біля ліжка. Помітила зміни: тепер замість інтубаційної трубки на обличчі була киснева маска. Медсестра вже вдягла на нього лікарняну сорочку. На одній руці залишався катетер, на іншій з’явилася манжета тонометра. Його голова була ледь повернута вбік, груди рівно піднімалися й опускалися. Але попри все Лев залишався смертельно блідим. Я стояла декілька секунд, розглядаючи таке водночас і знайоме в ні обличчя, в тоді сіла в крісло поруч. 

 Сама думка про те, що він може розплющити очі, змушувала моє серце завмирати. За всі ці дев'ятнадцять років я не забула його яскравих зелених очей, які бачила ще в пологовому. Такі ж очі завжди дивилися на мене з дзеркала... Так, в мене з'явилася за цей час сім'я, котру я любила. Але...так само як весь цей час любила і не забувала й його. Чорт, якби ж я тільки знала наскільки йому було погано. Мені вже давно не було тих дев'ятнадцять, я вже не була тією лякливою дівчинкою. Я б...я б зробила щось. Я б знайшла шлях щоб забрати його. Але...мої власні навіювання були сильнішими. І напевно саме тому я, думаючи що він щасливий, не хотіла вмішуватися. А дарма. 
Мої пальці повільно торкнулися його долоні. Великим пальцем я почала легко погладжувати його шкіру.
— Я так злякалася, — прошепотіла я в тишу. — Але тепер мені легше. Якщо тебе перевели сюди — отже, тобі краще. Лікар сказав, що ти прокинешся... Це моя нова точка очікування. Я так хочу, щоб ти глянув на мене. Цікаво... чи змінився твій погляд? У тебе були такі прекрасні оченята, коли ти вперше побачив мене. Ти не пам'ятаєш, але я пам'ятаю все. Ти був таким невинним... Таким маленьким і...прекрасним
Я відчула руку Арсена на своєму плечі й глибоко вдихнула.
— Думаєш, він пробачить мені? Дозволить бути поруч? Напевно...напевно ні,— прошепотіла я, не повертаючи голови.
— У нього є вагомі причини для гніву, Елізо. І враховуючи травми... він постраждав не лише фізично. Сергій попереджав: невідомо, чи не постраждала пам’ять. Мозок переніс сильний стрес, зупинки серця... Він може взагалі нічого не пам'ятати. 
Я опустила погляд на руку сина.
— Але я впевнений в одному, — продовжив Арсен. — Павло мав рацію: ти потрібна йому. І що б він не сказав тобі, коли прийде до тями... пам’ятай, що це може говорити не він, а його біль і злість. Будь готова до цього. Врешті, він вже не маленька дитина...

Я кивнула. 

— Я готова до всього, — прошепотіла я, — Тільки щоб він нарешті одужав. 

P.S: Як гадаєте, якою буде реакція Лева? Та й чи зізнається Еліза, що...вона його мама?🧐