Розділ 16

Еліза 

Я прокинулася від яскравого сонячного проміння, що пробивалося крізь вікна. Кілька разів кліпнувши, я все ж спромоглася підвестися й розім'яти затерплу шию. Арсен сидів неподалік у кріслі, спершись на спинку. Він також спав.
Я тихо відкинула ковдру, опустила ноги на підлогу й взулася. Навшпиньках вийшла з палати, прямуючи знайомими коридорами. Крок сповільнився, коли я побачила те саме скло. Серце зробило кульбіт, і я прикусила губу. Підійшла впритул, зазирнула всередину... і все в мені заціпеніло.
Його не було.
Ліжко було порожнім. Ковдра акуратно застелена, наче ще вчора він не боровся тут за кожний подих.
— Ні... — прошепотіла я здавлено, сльози миттю застелили зір.
Сергій пустив мене вчора... А що, як він зробив це не для того, щоб вмовити мене відпочити? Що, як він бачив, що Левові стає гірше, і дозволив мені... попрощатися? В горлі застряг клубок. Я роззирнулася й кинулася до сходів. Сама не помітила, як перейшла на біг.
Зупинилася перед кабінетом із табличкою:
Головний хірург Пономаренко Сергій Вікторович
Навіть не постукавши, я смикнула за ручку, але кабінет був порожнім. Сергія не було. Я схлипнула, стискаючи кулаки. Ні, я не плакатиму. Він не міг так вчинити. Тільки не він! Він не міг померти. Не після всього. Я...я ще стільки йому не сказала. 

Я знову спустилася вниз. Ліжко все ще було порожнім. Справді порожнім.
Я притиснулася спиною до стіни й, не в змозі більше триматися, сповзла на підлогу, заходячись гучним плачем. Що я, в чорта наробила? Навіщо я послухала їх? Чому мені ніхто нічого не повідомив? 
— Елізо... — Сергій з'явився нізвідки.
Я підняла на нього заплакане обличчя.
— Де він? Куди ти його подів?! — я різко підхопилася й почала несамовито бити чоловіка кулаками в груди. — Чому його там немає? ЧОМУ?!
— Вночі йому стало гірше... мені шкода, Елізо.
Я затрясла головою. Сергій перехопив мої руки, зупиняючи удари. Здавалося, легені завмерли. Груди стиснулися і я...я забула як вдихнути. 
— Він помер, Елізо...
Ні. Він не міг померти. Не міг покинути мене зараз! З очей зірвалася чергова порція сліз... Як я могла? Навіщо? Господи, здавалося провина зараз мене з'їсть просто з середини. Що я наробила?! Що ВІН наробив. 

В грудях миттю оселилася ненависть до колишнього чоловіка і за ним і думка...я змушу його страждати. Я не пробачу йому це просто так. Він забрав його...забрав мою дитину для чого? Я...Я вб'ю його, а потім і себе заодно. 

— Елізо заспокойся, — гукнув Сергія і я похитала головою розуміючи що не зупиню сльози. Не зможу. Я судомно вдихнула а тоді... закричала. Всередині щось...так боліло. 
— ЛЕВ!

***
— ЕЛІЗО!
Я різко розплющила очі й побачила перед собою переляканого Арсена.
— Лев... — схлипнула  я.
Мене лихоманило. Було так золодно. Я почала відкидати ковдру, намагаючись встати. Руки були наче не мої. Вони не слухали мене.
— Елізо, заспокойся! — Арсен сів поруч поклавши руку на мої  плечі.
— Він... він же не помер? Скажи, що це сон! Благаю, скажи, що це був лише сон!

Я і не помітила як вкрилася у футболку чоловіка в з очей почали текти сльози. 
Арсен злегка струснув мене, і мій погляд зачепився за промінь світла з вікна... точно такий же, як у моєму сні.
— Ні... — прошепотіла я, намагаючись вирватися, але чоловік тримав міцно.
— Заспокойся, Елізо! З Левом усе гаразд, чуєш? Це просто жахливий сон. Дихай. Це просто кошмар. 
Я обм’якла в його руках, закривши обличчя долонями. Серце калатало десь у горлі. Але принаймні я припинила спроби піднятися
— Тримай, випий, — Арсен простягнув склянку води. Тільки взявши її, я зрозуміла, як сильно тремтять мої руки.
— Мені потрібно його побачити, — прошепотіла я. Арсен кивнув головою і я встала з ліжка. Чоловік допоміг мені взутися, і ми вийшли в коридор.
— Я сильно налякала тебе? Вибач, — я глянула на нього починаючи усвідомлювати, що той був також переляканим. Він похитав головою.
— Ти спала спокійно, а потім почала метатися... Тобі варто поїхати додому, Елізо. Побути з дітьми. Ти вже тиждень не виходиш із лікарні. Ти скоро глуздом поїдеш. 
Ми майже дійшли до реанімації.
— Ти ж знаєш, я не залишу його. Більше ні. І...зі мною насправді все гаразд. 
Арсен хмикнув:
— Здається, тепер я розумію, чому ти так тремтіла над Остапом і Дариною. Ти боялася їх втратити, як втратила його колись...
Я сумно усміхнулася й нарешті глянула за скло до котрого ми прийшли... і завмерла.
— А... Арсене, — голос зрадницьки почав тремтіти як і вся я. 
Кошмар, здається, ставав реальністю. Ліжко було пустим... Бездоганно застеленим. Його там не було!
 

Як гадаєте, що сталося і куди подівся Лев? 😓