Розділ 15

Еліза

Я забула, як це — ходити. Мої ноги здавалися важкими каменями, які я ледь пересувала.
Сергій дав мені халат, бахіли та шапочку. Я хотіла швидко вдягти їх, але пальці не слухалися.
— Не зачіпай трубки чи будь-які апарати. З руками теж будь обережна, намагайся не торкатися зап’ястка, — інструктував він.
— Я... можу його торкнутися? — запитала я боязко, — Взагалі... Сергій кивнув.
— Так, тільки будь дуже обережна, гаразд? Якщо показники хоч трохи зміняться, я попрошу тебе вийти. І ти одразу підеш. Домовилися?
Я кивнула.
— Гаразд.
Я глибоко вдихнула. Сергій приклав свою картку-пропуск, і двері  безшумно відчинилися. Я зробила крок усередину й завмерла.
За склом усе виглядало страшно. Але тут, поруч... усе виявилося в рази жахливіше. Ноги підкосилися. Я зробила кілька кроків і зупинилася біля ліжка, праворуч від нього. В очах зібралися сльози, які я відчайдушно намагалася стримати, щоб бачити його обличчя.
Моя рука піднялася, і кінчики пальців ледь торкнулися його долоні. Вона була прохолодною.
— Левеня... — прошепотіла я здавлено, і сльоза все ж скотилася по щоці.
Я присіла навпочіпки біля ліжка, бо не мала сил стояти.
— Я тут. Ти, напевно, навіть не знаєш, хто я, але я тут. Тобі боляче, так?
Мої пальці легко ковзнули по його долоні, але я не наважилася стиснути її, пам'ятаючи прохання Сергія.
— Пробач мені. Я мала з'явитися раніше. Мала захистити тебе. Цього б не сталося... ніколи б не сталося, якби я була поруч. Але мене не було. І я винна. Ти можеш ніколи не пробачити мені. Можеш ненавидіти. Можеш кричати, яка я погана мати, що покинула тебе. Я все витерплю, тільки... не мовчи так довго. Прокинься і... накричи на мене. Скажи, як ти мене ненавидиш. Я заслужила це. Я вислухаю кожне слово, не виправдовуючись. Я клянуся тобі, тільки... Ти повинен встати. Будь ласка.
Я несміливо нахилилася. Зблизька він здавався ще більш крихким, маленьким і блідим.
— Ти повинен одужати. Тобі зарано лежати тут так... наче це кінець. Ти маєш повернутися. І ти це зробиш, правда? Я знаю, ти просто хочеш трішки полякати нас усіх. Ми на це заслужили. Але... досить. Ти вже робив так, коли тільки народився... Ти, мабуть, не пам'ятаєш, але тоді ти змусив мене добряче перелякатися, з'явившись на світ на два місяці раніше. Я тоді ледь не втратила тебе... Але ти повернувся. Не залишив мене. Тож не роби цього  зараз. Благаю тебе.
Двері позаду мене прочинилися.
— Ну все, Елізо, — тихо покликав Сергій.
Я навіть не озирнулася. Не хотіла йти... але розуміла, що мені й так дозволили неймовірне. Я підвелася й на мить завагалася. Моя рука зависла в повітрі, а потім я несміливо погладила його по волоссю.
— Я чекатиму на тебе, добре? — прошепотіла я, нахилилася ще нижче і поцілувала його в тім’я.
Потім, зціпивши зуби, я відійшла і рушила до виходу. Вже у дверях не втрималася — обернулася востаннє. Сльози знову застелили зір.
За дверима мене одразу зустрів Арсен. Я впала в його обійми й розридалася.
— Він виглядає таким... таким... — я не могла підібрати слова.
— Неживим? Крихким? — тихо запитав Сергій. Я лише сильніше схлипнула.
— Елізо, він сильний. І якщо в ньому є хоча б крапля твого характеру, то він ще й упертий. Він вибереться з тої темряви, де він зараз, — підбадьорливо сказав Арсен. — А зараз ходімо.
— Куди?
Я відсторонилася від чоловіка, витираючи обличчя.
— Угода. Ти обіцяла.
Я скривилася і кинула погляд на скло, за яким лежав Лев. Здавалося, нічого не змінилося.
— Давай, Елізо, бо наступного разу не дозволю зайти, — суворо, але з турботою додав Сергій.
Я дозволила Арсенові вести мене коридором, напевно, до буфету. Але попри це, частина мене залишилася там. У тій стерильній палаті, і біля того ліжка...

P.S: Автори будуть раді вашому коментарю та зірочці, тому не забувайте про це❤️